– Не передумаю.
– Але це можливо. Можна зайти до тебе викликати таксі?
– Звісно, що можна.
Вони ввійшли, і Сара ввімкнула світло, а тоді на неї знову напали дрижаки.
– Телефон у вітальні. Я приляжу й накриюся ковдрою.
Вітальня була невелика й функціональна, і від казармового вигляду її рятували тільки крикливі завіски на вікнах – психоделічні за кольором і візерунком квіти, – а також ряд плакатів на одній стіні: Ділан у Форест-Гіллз, Баез у «Карнеґі-голлі», «Jefferson Airplane» у Берклі, «The Byrds» у Клівленді.
Сара лягла на канапу й підтягла ковдру до підборіддя. Джонні дивився на неї по-справжньому стурбовано. Вона побілішала на лиці мов папір, за винятком темних кіл під очима. Виглядала надзвичайно хворою.
– Може, мені краще переночувати тут, – сказав він. – На випадок, коли щось трапиться…
– Наприклад, тріщинка в моєму хребті, завтовшки у волосину? – Вона пригнічено усміхнулася.
– Ну, знаєш. Буває.
Зловісне бурчання в животі вирішило за неї. Вона твердо намірилася була закінчити вечір тим, щоб заснути з Джоном Смітом, але тепер уже не випадало. Та це не означало, що він мусить стерегти її, поки вона блюватиме, бігатиме до туалету й перехилятиме пляшечку пептобісмолу.
– Усе буде добре, – сказала вона. – Я просто з’їла на ярмарку поганий хот-доґ, Джонні. Ти й сам легко міг би отримати такий. Подзвони мені завтра, як у тебе буде вікно.
– Точно?
– Так.
– Гаразд, мала.
Він не сперечався, а підняв слухавку й викликав собі таксі. Вона заплющила очі. Її колисав і заспокоював звук його голосу. Однією з речей, які їй у ньому найбільше подобалися, було те, як він завжди щосили намагається вчинити правильно, вчинити найкраще, без усілякого самолюбного лайна. Це було добре. Вона була надто зморена й пригнічена, щоб грати в якість соціальні ігри.
– Діло зроблено, – сказав він, кладучи слухавку. – Пришлють когось за п’ять хвилин.
– Принаймні ти заробив собі на таксі, – сказала вона, усміхаючись.
– І маю намір видати щедрі чайові, – відповів він, пристойно зімітувавши коміка В. К. Філдса.
Він підійшов до канапи, до неї, взяв її за руку.
– Джонні, як тобі вдалося?
– Гммм?
– «Колесо». Як ти це зробив?
– Удача прийшла, от і все, – сказав він з трохи збентеженим виглядом. – У кожного буває коли-не-коли. Як на перегонах, чи за блек-джеком, чи просто коли підкидаєш монетку.
– Ні, – сказала вона.
– М?
– Не думаю, що в кожного коли-не-коли буває. Це було майже моторошно. Я… трохи злякалася.
– Справді?
– Так.
Джонні зітхнув.
– У мене інколи бувають такі чуття, от і все. Скільки себе пам’ятаю, відколи був малим. Я завжди добре вмів знаходити те, що люди губили. Як-от із Лізою Шуман у школі. Знаєш цю дівчину?
– Маленьке сумне мишенятко Ліза? – Вона всміхнулася. – Знаю. Вона прилітає на хмарі розгубленості на мій курс ділової граматики.
– Вона