З найперших днів її роботи чоловіки намагалися панібратствувати з нею, немов принюхуючись. Ліла відштовхувала їх, вони сміялися і йшли геть, наспівуючи пісеньки з непристойними натяками. Якось уранці, щоб остаточно поставити крапки над «і», вона мало не відірвала вухо одному чолов’язі, коли він, проходячи повз неї, бовкнув щось сороміцьке й цьомнув у шию. Був то сорокарічний красень на ймення Едо, який підсипався до всіх жінок і добре вмів розповідати солоні дотепи. Ліла вхопила його за вухо, з усієї сили скрутила його, уп’явшись нігтями у вушну раковину, і не відпускала, хоч той репетував, намагаючись водночас захиститись від її стусанів колінами. Після цього вона, люта, мов чорт, пішла до Бруно Соккаво скаржитись.
Відколи Бруно взяв її на роботу, Ліла бачила його лише кілька разів, мимохідь, не звертаючи на нього особливої уваги. Натомість за цієї нагоди вона змогла добре придивитися до нього – він підвівся з-за бюрка, як це роблять джентльмени, коли в кімнату заходить дама. Лілу охопив подив: набрякле лице, затуманені переситом очі, кремезний тулуб, а особливо дивував червоний колір обличчя, який, мов магма, виділявся на тлі смолянистого волосся і білих, як у вовка, зубів. Замислилась: що спільного в цього суб’єкта з тим хлопцем, студентом права, приятелем Ніно? І відчула, що між тими часами на Іскії і теперішньою ковбасною фабрикою ніякого зв’язку немає: між ними простягалася прірва, і під час стрибка з одного боку цієї прірви на другий – можливо, тому, що батько його захворів і тягар турботи (і боргів, як казав дехто) раптом упав на його плечі – Бруно знікчемнів.
Вона виклала йому свої претензії, і він засміявся.
– Ліно, – сказав він з пересторогою, – я зробив тобі послугу, але ти не маєш мені влаштовувати комедій. Ми всі тут важко працюємо, не можна присікатися до кожного, людям треба іноді розслаблятися, інакше все окошиться на мені.
– Розслабляйтеся самі з собою.
Він кинув на неї веселий погляд:
– Мені здавалося, що тобі подобається жартувати.
– Мені подобається тоді, коли я цього хочу.
Від злобного тону Ліли він посерйознішав. Тоді вказав їй на двері: іди, працюй.
Але відтоді щоразу, як зустрічав на території фабрики, заговорював до неї перед усіма і робив якийсь зичливий комплімент. Це врешті визначило Лілин статус на фабриці: вона у фаворі в молодого Соккаво, а тому краще дати їй спокій. Це, схоже, підтвердилося одного пополудня, коли відразу після обідньої перерви дорогу їй заступила огрядна жінка на ймення Тереза і насмішкувато сказала: тебе кличуть до сушильного цеху. Ліла пішла у прямокутне приміщення сушильного цеху, повне ковбасних виробів, що в’ялилися, звисаючи зі стелі у жовтявому світлі. Там вона побачила Бруно, який удавав, ніби щось перевіряє, але насправді хотів побалакати з нею.
Він ходив по цеху, з виглядом знавця мацав і нюхав ковбаси, тим часом розпитував її про