– Щастить же тобі, Лену. П’єтро такий вишуканий, так тебе кохає. Він навіть подарував тобі старовинний бабусин перстень, покажеш мені?
Ми повернулись до їдальні. Тепер усі чоловіки хотіли помірятися силою з моїм нареченим, прагнучи показати себе кращими від професора принаймні в цьому. Він не відмовлявся. Зняв піджак, засукав рукави сорочки й сів за стіл. Він програв Пеппе, програв Джанні, програв навіть батькові. Але мене вразило те, як серйозно він поставився до змагання. Лице його побуряковіло, вена на чолі набрякла, він протестував, коли його супротивники безсоромно порушували правила змагання. А найдивовижнішим було те, як уперто він протистояв Пеппе і Джанні, які тягали штангу, і моєму батькові, який голими пальцями міг відкручувати гвинти. Я весь час боялася, що він дасть зламати собі руку, аби лиш не піддатися.
П’єтро пробув у нас три дні. Батько, сестра і брати дуже швидко полюбили його. Особливо задоволені були мої брати, бо він кирпи не дер і виявляв до них інтерес, хоч у школі їх вважали нездарами. Натомість мати далі ставилась до нього холодно і лиш за день до від’їзду дещо зм’якла. Була неділя, батько сказав, що хоче показати зятеві, який Неаполь гарний. Зять погодився і запропонував, щоб ми пообідали в місті.
– У ресторані? – спитала мати, насупившись.
– Авжеж, синьйоро, мусимо відсвяткувати.
– Краще я щось приготую, ми ж домовилися, що я спечу тобі пиріг.
– Ні, дякую, ви й так багато напрацювалися.
Коли ми готувалися вийти, мати відвела мене вбік і спитала:
– Платитиме він?
– Так.
– Ти певна?
– Певна, ма, це ж він нас запросив.
Ми пішли у центр вранці, святково вдягнені. І тут сталося те, що здивувало найперше мене. Батько взяв на себе функції гіда. Показав гостеві замок Маскйо-Анджоіно, королівський палац, статуї королів, замок Кастель-дель-Ово, вулицю Караччоло і море. П’єтро слухав з дуже уважним виразом обличчя. Але в якийсь момент він, перебуваючи в нашому місті вперше, непомітно почав сам розповідати нам про нього, відкривати те, чого ми не знали. Це було прекрасно. Я ніколи особливо не цікавилася містом, у якому минули моє дитинство та юність, і мене дуже здивувало, що П’єтро здатен розповідати про нього з таким захопленням і знанням справи. Він показав нам, що знає історію Неаполя, його літературу, казки, легенди, чимало забавних оповідок, знає все про його видимі пам’ятки і про невидимі, ті що криються під покровом занедбання. Я підозрювала, що він багато знає про місто, бо він взагалі знає все, але крім того він ще вивчав його спеціально, як завжди, дуже ретельно, бо то було моє місто, бо його впливу зазнав мій голос, мої жести, усе моє тіло. Певна річ, батько швидко почувся зайвим, а брати й сестра занудьгували. Я це помітила й подала П’єтро знак, щоб він закруглявся. Він почервонів і відразу замовк. Але мати, як завжди несподівано, взяла його під руку й сказала:
– Продовжуй, це так цікаво, мені ніхто ніколи такого не розказував.
Обідати ми пішли в ресторан у районі Санта-Лючія, де, за словами мого батька,