Іноді вона відчувала в грудях якийсь тягар. Була глупа ніч, вона тривожилася, вмикала світло, приглядалась до сонного сина. Від Ніно у Дженнаро не було майже нічого, він радше нагадував її брата. Змалку хлопчик і на крок не відступав від неї, а тепер він нудьгував, верещав, хотів бігти гратися, огризався. «Я дуже люблю його, – міркувала Ліла, – але чи справді я люблю його таким, яким він є?» Нехороше запитання. Що більше вона придивлялася до сина, то більше розуміла: хоч сусідка завжди називала його розумником, виростає він не таким, яким вона хотіла його бачити. Вона відчувала, що ті роки, які вона присвятила лише йому, нічого не дали. Тепер їй здавалося неправдою те, що вдача людини залежить від того, як минуло її раннє дитинство. Важливо бути наполегливим, а наполегливості в Дженнаро катма, як, зрештою, і в неї. «Мене весь час заносить, – казала вона собі, – зі мною щось не те, і з ним теж щось не те». Тоді соромилася цих своїх думок і шепотіла сонному хлопчикові: «Ти молодець, уже вмієш читати й писати, знаєш додавання і віднімання, мати твоя – дурепа, їй ніколи не догодиш». Цілувала малого в чоло й вимикала світло.
Але сон не йшов, особливо в ті дні, коли Енцо вертався пізно і відразу йшов спати, не кличучи її до навчання. У таких випадках Ліла уявляла собі, що він, мабуть, зустрічався з повією або коханкою – якоюсь робітницею на тій фабриці, де він працює, активісткою комуністичного осередку, куди одразу вступив. «Чоловіки так уже влаштовані, – думала вона, – принаймні мої знайомі: мусять весь час трахатися, інакше почуваються нещасливими. Маю сумнів, що Енцо інший, з якого дива. Зрештою, я його відштовхнула, залишила спати самого, тож не мені чогось вимагати». Вона тільки боялася, що він закохається і прожене її. Її не хвилювало, що вона опиниться без даху над головою, – вона ж працювала на ковбасній фабриці і міцно стояла на ногах, і за цих обставин, як не дивно, почувалася набагато краще, ніж коли вийшла за Стефано і мала купу грошей, але мусила коритися йому. Її скоріше лякало, що їй бракуватиме шляхетності Енцо, уваги, з якою він ставився до всіх її тривог, спокійної сили, якою віяло від нього і завдяки якій вона врятувалася спершу від відсутності Ніно, а відтак від присутності Стефано. Тим паче, що в її теперішньому становищі він єдиний давав їй розраду, вбачаючи в ній надзвичайні здібності.
– Знаєш, що це означає?
– Ні.
– Прочитай уважно.
– Це німецька, Енцо, я не знаю німецької.
– А ти напружся трохи, то й зрозумієш, – казав він їй, трохи жартома, а трохи і всерйоз.
Хоч вона скінчила тільки п’ять класів початкової школи, Енцо, який завдяки значним зусиллям врешті отримав атестат про середню освіту, вважав її набагато кмітливішою від себе і приписував їй неймовірну