Ліла лежала на розкладному ліжку, повністю одягнена. Біля неї спав Дженнаро. «Заходь, – сказала вона, – я знала, що ти прийдеш. Дай мені цьом». Я поцілувала її в щоки, сіла на порожнє ліжечко, де, мабуть, спав її син. Скільки часу минуло, відколи я бачила її востаннє? Вона ще більше схудла, стала ще блідіша, мала червоні очі, потріскані крила носа, на довгастих долонях – сліди порізів. Тихим голосом, щоб не розбудити дитину, вона заговорила, не зупиняючись: я бачила тебе в газетах, гарний маєш вигляд, чудова зачіска, я все про тебе знаю, знаю, що виходиш заміж за професора і виїздиш до Флоренції, ти молодець, вибач, що примусила тебе приїхати о такій порі, у мене голова туманіє, все розлазиться, мов стінні шпалери, як добре, що ти тут.
– Що сталося? – спитала її я й нахилилася, щоб погладити їй руку.
Того запитання, того жесту було для неї занадто. Вона витріщила очі, затремтіла й висмикнула руку.
– Зі мною щось недобре, – сказала вона, – але зажди, не бійся, я зараз заспокоюся.
Вона заспокоїлась. Тихо, майже по складах промовила:
– Я покликала тебе сюди, Лену, бо хочу, щоб ти дала мені одну обіцянку, і я довіряю тільки тобі: якщо зі мною щось станеться, якщо мене заберуть у лікарню або замкнуть у божевільні, якщо я десь пропаду, ти повинна забрати до себе Дженнаро, повинна опікуватися ним, він має рости у твоєму домі. Енцо добра, порядна людина, я йому довіряю, але він не може дати дитині того, що можеш дати ти.
– Чому ти так кажеш? Що з тобою? Поясни мені, я нічого не розумію.
– Спершу пообіцяй.
– Гаразд.
Вона знов затрусилася, і я аж злякалася.
– Ні, сказати «гаразд» не досить. Мусиш тут і зараз запевнити, що дитиною опікуватимешся ти. Якщо тобі потрібні будуть гроші, знайди Ніно, скажи, що необхідна допомога. Але пообіцяй мені, що дитину виховуватимеш ти.
Я непевно глянула на неї й пообіцяла. А тоді слухала її цілу ніч.
Я, мабуть, востаннє розповідаю про Лілу з усім багатством подробиць. Пізніше її образ дедалі більше тьмянів перед очима, а відомостей про її життя я діставала щораз менше. Шляхи наші розійшлися, і ми віддалилися одна від одної. Але попри це, навіть коли я жила в інших містах і ми практично не зустрічалися, навіть коли вона не давала про себе звісток, а я намагалася не розпитувати про неї, все одно її тінь то штрикала, то гнітила мене, то сповнювала гордістю, то збивала пиху, не даючи спокою.
Цей стимул потрібен мені навіть зараз, коли я пишу. Я хочу, щоб вона була присутня, тому й пишу це. Хочу, щоб вона щось викреслювала, щось привносила, щоб збагачувала нашу історію, додаючи до неї, залежно від настрою, усе те, що вона знала, сказала або подумала: про те, як вона опинилася сам на сам з фашистом Джино, як зустрілася з Надею, донькою викладачки Ґальяні; про те, як знову прийшла в той будинок на проспекті Вітторіо Емануеле, де раніше почувалася незатишно; про те, як без ілюзій подивилася на свій сексуальний досвід. Коли я її слухала, мене то