Леґат узяв самописку.
– Вибачте, тут має бути «про події, які привели…» – Він зробив позначку в оригіналі й продовжив: «Це жахливо, немислимо й безглуздо, що нам доведеться рити траншеї та приміряти протигази через чвари в якійсь далекій країні між народами, про які ми нічого не знаємо…»
Г’ю спохмурнів. Друкарка перестала набирати текст і подивилася на нього. Обличчя її під макіяжем спітніло. З’явилися крапельки над верхньою губою, змокріла спина блузи. Він уперше помітив, що вона гарненька.
Джоан роздратовано запитала:
– Щось не так?
– Ця фраза. Я в ній не впевнений.
– Чому?
– Вона звучить трохи зневажливо.
– Але ж він має рацію! Так думає більшість людей. Нас не стосується, що одна група німців бажає приєднатися до іншої групи німців, – вона нетерпляче перебігла пальцями по клавішах. – Годі, містере Леґате… Ви ж не прем’єр-міністр.
Він несамохіть розсміявся:
– Це так, дяка Богу! Гаразд, продовжуємо.
Вона закінчила за п’ятнадцять хвилин. Додрукувавши, витягла останню сторінку, розклала усі три примірники й поєднала їх скріпками. Леґат перевірив верхній примірник. Жодної друкарської помилки.
– Скільки тут слів, на вашу думку? – запитав він.
– Приблизно тисяча.
– Отже, виступ займе хвилин вісім. – Г’ю встав. – Дякую!
– Звертайтеся. – Навздогін йому вона гукнула: – Я слухатиму.
Г’ю ще не дійшов до дверей, а Джоан уже друкувала щось інше.
Леґат квапливо піднявся сходами й пішов коридором особистого секретаріату. Коли він підходив до дверей приймальні, з’явився Клеверлі. Схоже, йому потрібна була найближча вбиральня.
– Що сталося з вашими записами на зустрічі ПМ з начальниками штабів?
Леґат відчув, що зашарівся.
– ПМ вирішив, що записи наради йому не потрібні.
– А це що тоді?
– Промова для вечірнього радіовиступу. Він просив занести її, щойно вона буде надрукована.
– Добре. Гаразд. Давайте сюди. – Клеверлі простягнув руку. – Я сам занесу.
Леґат неохоче віддав сторінки. – Перевірте, як там Бі-бі-сі.
Клеверлі зайшов до зали засідань. Двері зачинилися. Леґат дивився на білі фарбовані панелі. Значимість людини залежала від перебування в приміщенні, де ухвалюють рішення. Мало хто розумів це правило краще за головного особистого секретаря. Г’ю чомусь відчув себе приниженим.
Раптом двері відчинилися знову. Нижня частина лиця Клеверлі перекосилася від посмішки, схожої на гримасу.
– Йому потрібні тільки ви.
Разом з прем’єр-міністром за круглим столом сиділо десятеро чоловік. Леґат охопив їх поглядом: очільники відомств, Велика трійця, міністри домініонів, міністр координації оборони, а також Горес Вілсон і постійний заступник міністра закордонних справ сер Александер Кедоґен.