Мюнхен. Роберт Харрис

не сумнівався. У хлопця з абверу було обличчя боксера, учасника дуже багатьох боїв.

      – Ми зустрічалися, – сказав Пауль. – Певним чином.

      Він опустився на софу. У кімнаті було тісно й надто жарко. Оксамитові штори закривали вікно. Книжкові полиці вгиналися від книжок французькою й німецькою, а також від видань з філософії. На столі стояв графин з водою і кілька скляночок.

      Остер сказав:

      – Я вдячний генералу Беку за те, що він погодився зустрітися з нами сьогодні. Думаю, генерал хоче дещо сказати.

      Бек сів на дерев’яний стілець, через що трохи підносився над іншими.

      – Лише полковникові Остеру й герові Ґізевіусу відомо те, що я скажу вам. – Голос у нього був сухий, різкий, чіткий. – Майже півтора місяця тому я подав у відставку з поста начальника Генерального штабу, протестуючи проти плану війни з Чехословаччиною. Ви могли не знати про цей мій вчинок, бо я обіцяв фюрерові не розголошувати це. Тепер я шкодую, що погодився на його прохання, але нічого не вдієш – я дав слово. Проте я підтримую контакти з моїми колишніми колегами у верховному командуванні й можу вам сказати, що там існує сильна опозиція. Настільки сильна, що якщо Гітлер віддасть завтра наказ про мобілізацію, то, думаю, існує серйозний шанс, що армія не послухається наказу та замість цього повстане проти режиму.

      Запала тиша. Хартманн відчував, як посилилося серцебиття.

      Остер сказав:

      – Очевидячки це все міняє. Тепер нам варто приготуватися до рішучих дій завтра. Кращого шансу в нас може не бути.

      Кордт скептично спитав:

      – І як відбуватиметься цей «заколот»?

      – За допомогою одного удару – арешту Гітлера.