– Я тебе люблю – ти це знаєш?
– Знаю.
Памела чекала. Г’ю розумів, що має сказати щось ще, але не знаходив слів. Почулося клацання, коли вона поклала слухавку, і тепер у слухавці лунав тільки сигнал набору.
Хтось постукав у двері.
– Секунду! – Леґат склав нотатки з наради з начальниками штабів навпіл, потім ще удвічі та поклав їх до внутрішньої кишені.
У коридорі стояв посланець Рен. Підслуховував він чи ні? Але той сказав лише:
– Приїхало Бі-бі-сі.
Уперше з початку кризи на Даунінґ-стріт зібрався неабиякий натовп. Люди неквапливо підходили до купки фотографів на протилежному боці від будинку № 10. Насамперед їхню увагу привертав великий темно-зелений фургон з емблемою Бі-бі-сі й написом золотими літерами «РЕПОРТАЖ З МІСЦЯ ПОДІЇ» з обох боків. Припаркована машина була відразу зліва від головного входу. Двоє техніків тягли з фургона кабелі через хідник до рами з підйомним вікном.
Леґат стояв на порозі й сперечався з молодим інженером на прізвище Вуд.
– Пробачте, але боюся, що наразі це неможливо.
– Чому?
На Вуді був піджак рубчастого вельвету, а під ним – светр з трикутним вирізом.
– Бо до пів на восьму в прем’єр-міністра наради в залі засідань кабінету.
– А він не може радитися з ними деінде?
– Не кажіть дурниць.
– Ну, може, тоді ми організуємо прямий ефір в іншому приміщенні?
– Ні. Він хоче звернутися до британців з серця уряду, тобто із зали засідань кабінету.
– Так от послухайте: прямий ефір у нас о восьмій, а вже сьома. Що, якщо станеться збій, бо ми не встигнемо перевірити устаткування як належить?
– У вас буде щонайменше пів години, а якщо я зможу викроїти для вас ще деякий час…
Г’ю урвав. За спиною Вуда з Вайтголлу на Даунінґ-стріт повертав чорний «остин» десятої моделі. У вечірніх сутінках водій увімкнув фари і їхав поволі, аби не зачепити когось із роззяв, які посходили з тротуару й майже перекрили дорогу. Оператори служби новин упізнали пасажира раніше за Леґата. Світло дугових ламп засліпило його. Він прикрив очі долонею, вибачився перед Вудом і зійшов на бруківку. Коли машина зупинилася, Г’ю відчинив задні дверцята.
Сер Горес Вілсон, згорбившись, сидів на сидінні, затискаючи між ніг парасольку й тримаючи на колінах портфель. Він ледве всміхнувся Леґату й виліз із автівки. На ґанку до будинку № 10 на мить обернувся, вираз його обличчя був сумний і розгублений. Зблиснули спалахи. Він шмигонув до будинку, як налякана яскравим світлом нічна тварина, покинувши свого супутника, який вийшов з автівки з іншого боку. Той наблизився до Г’ю і простягнув руку:
– Полковник Мейсон-Макфарлан. Військовий аташе в Берліні.
Поліцейський відсалютував.
У вестибюлі Вілсон уже знімав пальто й капелюх. Спеціальний радник прем’єр-міністра був худорлявим, майже хирлявим, з довгим носом, капловухим. З Леґатом він завжди був ввічливим, поводився з шармом; такий собі старший колега, який здатний певного дня пробовкнутися про