Звісно, йому давно хотілося виштовхати цього поважного, твердого, немов каменюка, самовпевненого чоловіка з крісла. А як він думав, що грітиме своїм задом дерматин усе життя? З собою тепер можна бути відвертим і зізнатися, що просто звільнити крісло для своїх тренованих сідниць, Владленові було замало. А якщо сповідуватися собі самому, то хотілося побачити, як попередника будуть виводити під білі руки з кабінету, як підштовхуватимуть його широку спину у «воронок»… Ні, і це не все – душа прагла більшого – треба було бодай не бачити, так знати, як ту спину б’ють носаками в закамарку для допитів, як чоловік падає додолу заюшений, безпорадний, принижений… Стій! Ну на лиха втрачати себе на такі неподобства? Нащо хотіти так багацько? Бозна нащо! Адже цей чоловік ніколи нічого не спричинив особисто Семгі – ні хорошого, ні поганого.
Дикі бажання, які приходять мимоволі, не вимагають пояснень – вони вимагають або дії, нехай і абсурдної, або зречення.
Семга не зрікся, він усе описав до словечка, до коми, до крапки. І відніс куди слід…
Керосинова вулиця
Ця вулиця пахла керосином. Хоча слово «пахла» б’є по вуху, чомусь ніхто не казав, що там смердить. Може, тому, що до цієї горючої суміші ставилися з великим пієтетом, адже вона була вкрай необхідною майже в кожному домі. До слова, керосин тоді гасом ніхто не називав.
На розі Садової та Гомона постійно стояла густа й ядуча задуха. Грубезний дядько із жовтими від махорки вусами, у довгому, до самісінького долу, фартуху, у кирзових чоботях, у рукавицях чорного кольору наливав із діжок в посудину покупця керосин і бензин. Вонюча й горюча суміш потрібна кожному, бо на керогазі чи примусі їжу готує майже все місто, а по селах і навіть на околицях міста ще немає електроосвітлення, і лампа-керосинка освітлює темні закутки осель пролетаріату й селянства.
Жива черга, наче цілісна істота, із каністрами й пляшками різного штибу терпляче вихиляла хвостом і рухалася повільно-повільно. Люди гомоніли собі про всячину, та іноді зривалися на якусь суперечку і галас здіймався до самісінького небозводу.
– Ану, цить! Не галдіть тут над вухом! Я й так уже з ніг падаю. Цигарку скрутити ніколи, а ви завелися, – сердито гаркнув вусатий торговець.
– А вам не положено цигарку тут крутити, – перекрикнула його тіточка у квітчастій хустці. – Он де написано й намальовано, що заборонено…
– Поговори мені! То стоїш із порожньою літровкою, з порожньою й додому почвалаєш. І не ти одна, а вся черга…
– Не маєте права! Ви на роботі, а люди…
– Та ладно… Зачинюся зараз, так тобі усі таке «спасіба» скажуть.
Черга сколихнулася, захвилювалася і перемкнула всю багатоголосу увагу на тіточку. Загаркали. І – як сім баб пошептало. Замовкла бідолаха.
Тільки у крамаря шланг таки застопорило – не ллється керосин у посудину і баста. Він щось там смикав, перемикав – глухо. Тоді вийняв гумову кишку із каністри, обтер так-сяк рукавицею