У словах жінки Білецький не почув жодної нотки лукавства, чого не скажеш про того-таки Вовка. Орина Ребрик говорила щиро і без задньої думки.
– А що ти забула в Камінці? – знову пустивши коней бігом, запитав Тома.
– Та ось, вирішила дещо обкупитися, – відповіла жінка. – Сам розумієш – час непевний, дивись, щось зміниться, а мило чи сіль завжди пригодяться.
Тома з докором повернувся до жінки.
– То ти повірила Семку? – невдоволено запитав він.
– Ти, Томо, начитаний і мудріший за мене. А я проста сільська баба, до того ж без хлопа. Все мушу робити сама, бо більше нікому. І якщо я чую, що десь почалася війна, то мушу про себе подбати. А мило і сіль ніколи не зіпсуються.
Тома Білецький слухав сусідку, і чи не вперше у нього закрався сумнів. А якщо Орина має рацію?
І Тома вирішив при нагоді запитати про це адвоката Шараневича. Кому-кому, а йому більше відомо, що відбувається у світі, ніж тому-таки Кандибі чи Вовку.
А Орина тим часом вела далі:
– А ти, я чула, в суботу вечірку знову збираєш?
– Так, молодь зараз зовсім не така, як ми були.
Тома зрадів, що жінка зачепила потрібну тему.
– Або зовсім байдужа до всього, що відбувається, або засмічена «Просвітою». А там навіть нічого порівнювати з нашим товариством! Що вони дають молоді? Торочать при кожній нагоді про якийсь український народ і навіть слухати не хочуть правду, що ми лише зіпсований різними завойовниками – татарами, литвинами, поляками і німцями – руський народ зі своїм царем. А руський цар – то тобі не наш цісар! Молодий, розумний, він ніколи не дасть себе втягнути у війну, як зробив Франц Йосиф. А прийдеться – то й захистить наш, свій народ!
Орина завжди була далекою від будь-якої політики, та й Тома, чесно признатися, оповідач був такий собі, але долати мовчки таку дорогу було ще гірше, тому щирі з боку Білецького просторікування про основи москвофільського товариства хоч не впали у благодатний ґрунт сусідки, все ж принесли свою користь: час минув непомітно. Домовившись між собою про дорогу назад, Орина подалася повз синагогу на базар, а Тома повернув коней до нічим непримітного двоповерхового будинку, який ось уже сьомий рік був центром москвофільського товариства повіту.
Прив’язавши коней у затінку під розлогими липами, що росли неподалік, Тома Білецький востаннє поправив на собі маринарку, стряхнув із чобіт пилюку і увійшов усередину будинку. Потрібна йому кімната була на першому поверсі, й Тома, лише хвильку повагавшись, обережно постукав. З-за дверей почувся голос, але Тома не розібрав, чи можна входити, чи треба почекати, тому для певності постукав іще раз.
– Та входіть уже! – почув він нетерплячий голос.
У знайомій кімнаті, де він бував не раз, Тома побачив адвоката. Той сидів за заваленим паперами столом, а весь вільний простір займали перев’язані стоси якихось книг, від яких іще пахло свіжою типографською фарбою.
Побачивши