– Ти, Томо, забув про німців, – подав голос Лука Солтис.
– А що німці? Їхній кайзер і російський цар – братаничі. Хто піде війною на брата? – виголосив убивчий аргумент Білецький.
Не відомо, чи переконали такі аргументи односельчан, а може, люди почули те, що хотіли почути, але вже зникла важка невизначеність, і вони поволі почали розходитися. Тома Білецький переможно подивився чомусь не на молодого Кандибу, а на Григорія Мороза, і гордо попрямував вулицею до свого обійстя.
А Семен підійшов до Морозів, привітався з усіма за руку.
– Ти у це віриш? – поцікавився Григорій.
– Вуйку Грицю, ви ж мене добре знаєте! Звичайно, не вірю! – майже з докором відповів Семен. – Тим більше що Сербія дійсно далеко, а Росія близько, за лісом. Але я не за тим прийшов. Треба поговорити.
– То, може, зайдемо до нас. Марта вже зачекалася з обідом. Там і поговоримо.
– Ну, якщо запрошуєте, то гріх сьи відмовляти!
Відправивши малого Василя вперед, аби попередив сестру про гостя, Григорій із сином і Семеном неспішно рушили дорогою додому. Попереду Василь обігнав Микиту Нагірного, який спішив повідомити жінці звістку, що, можливо, їхній син Тимофій повернеться з армії не скоро. Григорій зітхнув. Напевне, так само сприйняла б його Настуня, дізнавшись, що її Олексі доведеться воювати, але Настуня померла ще вісім років тому і вже не здатна переживати.
Дорогою здебільшого мовчали, лише Федір час від часу кидав погляд на портрет цісаря, неначе хотів іще раз переконатися, що все написане у маніфесті правда і ніяких інших тлумачень немає. Побачивши такий стан хлопця, досвідченіший Семен заспокоїв його.
– Не переживай, Хведьку! Тобі ще немає двадцяти одного року. Тебе в армію точно не заберуть, – сказав він. – Та й, можливо, війна і не добереться сюди.
Для більшості селян війна була чимось далеким і чужим. Лише двоє односельців – Микита Вовк та Іван Валько – знали, що це таке. Свого часу їм пощастило воювати, коли пруссаки разом із італійцями напали на Австрію. Правда, з ними також був дід Луки Солтиса, але він так і залишився лежати в Чехії. Протягом майже п’ятдесяти років виросли два покоління, що не знали війни. Дивно, але мало в кого вона асоціювалася з бідами, смертю та злигоднями. Можливо, тільки двоє живих учасників знали їй ціну, та й це було так давно, що деталі зовсім стерлися з пам’яті, лишивши тільки неясні спогади.
Із сіней Семен у супроводі Гриця Мороза зайшов до покоїв.
Праворуч від вхідних дверей містилася кам’яна піч, біля якої поралася Марта. Перед челюстями печі був припічок з глини, а над ним чотиригранна пака, комин, через який дим ішов від печі до димаря.
Ліворуч від дверей стояв мисник-шафка, де знаходилося кухонне начиння. Уздовж стін – досить широкі лави, які слугували для сидіння, а вночі для спання.
Над двома низькими вікнами було ще по одній полиці, на якій клали омасту і хліб. Навпроти вхідних