Тома вирішив довго не затримуватися. Він швидко купив усе потрібне, навіть пригледів собі нові чоботи, але з покупкою вирішив зачекати. Можливо, наступного разу вибереться з Катериною, і вони обкупляться більш ретельно.
Він повернувся до своїх коней, поклав отримані книжки та куплене у бричку, дочекався, коли з’явиться Орина Ребрик, і рушив назад додому. Їх чекала довга спекотна дорога.
3
На розчарування Томи Білецького, у суботу ввечері до нього додому прийшли тільки декілька молодих людей. Якщо рахувати власного сина Степана, зібралося шестеро, причому з Перетина були Ксенія Солтис і син Василя Вовка Левко, але той прибув не так через свої переконання, як через ту ж таки Ксеню.
Інші троє – два юнаки і дівчина – були з навколишніх хуторів і зустрічались у читальні не вперше. На жаль для Томи, цього разу не прийшли ні Андрій Валько, на якого Білецький покладав великі надії, ні Михайло Смоляр. Тому, щоправда, виповнилося лише п’ятнадцять років, але розум хлопець мав жвавий і як губка вбирав у себе все нове.
Напевне, тут не обійшлося без псевдопатріотизму, який завжди виникає у час непевності. Хоча новини про події в імперії й доходили до Перетина із запізненням, селяни більш-менш були в курсі всього, що діялося навкруги. Перебуваючи близько до російського кордону, вони знали, що там оголошено мобілізацію, і хоч той-таки Тома Білецький не втомлювався переконувати, що це абсолютно нічого не значить, тривога вже не покидала село.
Хай там як, але цієї суботи вечірка не вдалася. Прибулі не бажали слухати не те що про перших галицьких послів, чому приділяв неабияку увагу адвокат Микола Шараневич, але й просто виявилися несприйнятливими до обговорення будь-чого. Тому, пороздававши молоді принесені з повіту книжки, Тома попрощався і відпустив усіх додому. Син Степан забажав провести Мотрю – дівчину із сусіднього хутора.
Оскільки погода видалася ясною, було вирішено пройтись усім, а потім повернутися до своїх хат.
Над головами неначе якийсь міфічний багач розсипав міріади коштовних каменів. Молоді люди, задивившись на нічне небо, більше ні на що не зважали. По правді, Левко не помічав навіть зірок. Він ішов поруч із Ксенею – не близько, щоб не перейти невідь-ким встановлені рамки, але й не далеко, щоб відчувати її подих. На відміну від них, Степан Білецький сміливо тримав Мотрю за руку і про щось тихо говорив. Видно, сказане ним було приємне дівчині, бо вона раз у раз весело сміялася. Двоє інших юнаків – однолітки Максим і Лука – йшли позаду, і саме вони почули за собою якийсь тупіт.
Заінтриговані,