– До дівчат ми претензій не маємо, – заспокоїв Петро.
– Як і до тебе, Левку! – мовив Федір. – Можеш забирати Ксеню і вертатися додому. Там тебе батько чекає.
На свою біду, Левко не повідомив батька, куди зібрався цього суботнього вечора, тому його трохи лякала майбутня розмова з ним. Незважаючи на свої двадцять, він усе ж таки побоювався важкої ковальської руки старого Вовка.
За інших обставин Левко так і вчинив би і відійшов убік, але зараз із ним була Ксеня, а перед нею йому не хотілося мати вигляд боягуза.
– Я тобі, Хведьку, нічого не зробив! – спробував він розрядити ситуацію.
– Ви кличете на нашу землю москалів – і «нічого не зробив»?! – вигукнув Петро Лісович. – То будемо палити ваші книжки?
Він одразу зрозумів, що не будемо. Протилежна сторона передала отриману літературу дівчатам і приготувалася до сутички.
– Ну що ж! – констатував Лісович. – Спалимо пізніше!
Обидві сторони налетіли одна на одну. Майже одразу стало зрозуміло, що сили зовсім не рівні.
Особливо це зрозуміли москвофіли, коли залишились утрьох.
Скориставшись замішанням, Степан Білецький чкурнув у придорожні кущі і розчинивсь у темряві.
Під дівочі крики та благання хлопці з допомогою кулаків з’ясовували стосунки. Для цього знадобилося зовсім небагато часу, вже скоро Максим і Лука з розквашеними носами у супроводі Мотрі продовжили свій шлях додому, а Левкові, котрому також дісталося, хоч той-таки Мороз намагався бити не сильно, допомогла підвестися Ксеня. Федір із Андрієм Вальком запропонували відвести його додому, але той грубо відмовився.
Петро Лісович не захотів палити покинуті у бійці книжки. Їх просто викинули у придорожній рів і порозходилися.
Додому Федір повернувся вже далеко за північ, але батько ще не спав. Зрозумівши, що уникнути розпитувань не вийде, юнак приготувався до неприємної розмови.
– І де тебе носило? – поцікавився батько.
Щось вигадувати було даремно. По-перше, вже завтра про нічну пригоду знатиме все село; по-друге, часу на вигадки зовсім не залишилось, а по-третє, синець під лівим оком говорив багато про що.
– Москвофілів били, – признався він.
– Ви били чи вас били? – сказав батько. – Твоє око підказує мені, що і «Просвіті» сьи дістало!
Федір мовчав.
– Без мордобою обійтися ніяк не можна було?
– А чого вони лізуть зі своїми книжками?
– Ой, Хведьку, Хведьку! Що кругом робиться, а ви тут між собою б’єтесь!
– Москвофіли – не свої! – заперечив Федір. – Вони не визнають нас, а кажуть, що ми якісь москалі, тільки зіпсовані. Так їм і треба!
Батько уважно подивився на сина, але не сказав нічого. Натомість запитав:
– Там наші були?
Федір похилив голову.
– Хто?
– Левко Вовк.
Почувши таке, Григорій Мороз лише важко зітхнув.
Наступні дні обіцяли бути цікавими.
4
Звістку