Проводжаючи поглядом згорблену спину старого і спостерігаючи за тим, як шанобливо їхній Батя застиг у поклоні, козаки потягували люльки й перекидалися словами.
– Та піддався хитрий Куля. Нашого підосавула[24] і конем не зіб’єш. А впав Батя як на картинці…
– А як можна діда не послухатися?
– І чого з дідом сперечатися?
– Хоч би й Куля, але то ж дід!
– Дід є дід… Козак дідові коритись повинен. Бо дід – совість козачого братства.
Тихо перемовлялися козаки, поки їхній Батя обернувся і швидким кроком попрямував до них. Команда враз розступилася, і Куля стрімко увійшов в коло.
– Отже, так! Той малий тепер з нами. Самі знаєте, що це значить…
– Знаємо. Розуміємо, Юхиме Олексійовичу… Так і буде, – з розумінням загули козаки.
– Цить! – гаркнув підосавул Куля. – Треба поважати дідів. Вони поручилися за того малого. Якщо вони вирішили, то так і мусить бути. Ми тут усі з діда-прадіда пластуни. Всі зав’язані – і кровно, і по-кумівськи, і родинно… Не раз у ділі були. Один одного як облуплені знаємо. Розуміємо, що у кого в голові і як те використовувати. Малий нам ніби й тягар. Кожен пластун – козак, але не кожен козак – пластун. Наглядати за ним – та ще морока. Але дідам я слово дав. Тепер той малий мені брат, і вас прошу прийняти його як брата-пластуна. Може, на щось і згодиться. Поки що не панькайте його. Подивимося, що за чорти у нього в душі смолу перемішують. Може, то й справді заміс особливий.
Особливий заміс! Це про природних пластунів, а не про тих, кого в них записують за наказом. Це вони, спадкоємці вікових військових традицій і таємних мистецтв, після того як Катька потьомкінська спочатку знищила Січ і вольності запорозькі, а потім змилостивилася й відписала землі на Кубані, першими висадилися на Таманському півострові 25 серпня 1792 року. Звідси першими й пішли по воді, болотах, очерету та сухих степах. Від гирла Кубані й до Кавказьких гір досліджували і землі, і води, і сусідів. Вони ж першими й зійшлися в бою з тубільними племенами, які не хотіли ділитися водою, рибою, дичиною і пасовищами. Вони ж навіть після того, як силою зброї запорожці, іменовані тепер кубанськими козаками, примусили горян до миру, першими зустрічали в засідках розбійників – бездомних кінних фанатиків-«хаджиретів»[25], піших бандитів «психадзе»