– І чого кричати? – стенув плечима височенний козак. – На турка так будеш єрихонити. А ми між собою балакаємо.
– То і я можу балакати, – згідно кивнув той малий.
Юхим Олексійович рухом руки зупинив молодого козака.
– Отже, доброволець. Грамотний, отже… За новою модою панове офіцери в царській армії до таких звертаються на ви! А ми всі козаки-брати! Усе, як у давнину. Давай папери…
А поки доброволець діставав із внутрішньої кишені документи, Чупа з-за плеча кума-командира запитав у новоприбулого.
– З якої станиці, козаче?
– Та… Не зі станиці… З Антонівки я… – й не змигнувши сіро-блакитними очима, спокійно відповів той.
– А де це? – запитав один із козаків. – Може, під Москвою десь?
Доброволець усміхнувся, але миттєво стягнув губи до нитки.
– Ні. То селище під Херсоном. За козаків було Широке. Переселені селяни прижили назву Антонівка. В паперах і так і так пишуть. В моїх – Антонівка[30].
Кубанці похмуро перезирнулися.
– Може, хоч болдиря[31] який? Га, куме? – з надією подивився на отамана Чупа.
– Цить! – гаркнув отаман і, подивившись на насуплених козаків, пояснив: – Думаєш, не питав? Сказав дід: козацької крові! Та Антонівка – навпроти Олешківської Січі. Зимовник був козацький… Дніпро їх розділяє… Павле, віддай козакові мій гвинт. У поході новим розживусь. Чув мене, «вольноопрєдєляющійся»?.. Тьху ти! Йосип голий! Яка тяжка лямка москаля… Будеш у нас грамотієм… О! Будеш у нас братом Бурсаком! Як вам, хлопці?
Козаки дружно засміялися й кожен по черзі обійнявся з новим братом.
Із платформи було легко проскочити в розчинені двері вагона.
Козаки-закаспійці й рота не встигли розтулити, як між їхніх ніг із клубів паротяжної пари ковзнули якісь чорти і тут-таки дружно обсіли правий бік вагонних нар.
– Це що за чортівня така звалилась… – ще не встиг закінчити сотник Неустроєв і голосно розсміявся: – Боронь Боже, не думав так швидко побачитись.
– Підосавул Куля! – почувся голос із купи латаних черкесок і звідти ж простяглася рука з пакетом.
Печаті на пакеті вже були зламані, тому молодий офіцер без вагань витяг цупкий аркуш.
– Сприяти… Ні в чому не відмовляти… Не перешкоджати… По мірі можливості й більше того… Від його високопревосходительства генерала Юденича[32]! Від самого Миколи Миколайовича? Оце так! Отже… Що ж, ласкаво просимо! Нумо, братці, потіснімося! Адже це наші – кубанці!
– Бодай мене чорти вхопили, якщо це не Павло Цвешко! – вигукнув урядник Мокриця, права рука сотенного Неустроєва. Величезний чолов’яга розставив руки, й у вагоні стало тісно. – Йди-но до мене! Я тобі зараз згадаю твою підніжку на ярмарку! Сто чортів тобі в печінку! Такого бичка у мене з-під носа забрав, кнур ти ефіопський!
– Е-е! Сам ти комбінація з трьох пальців! А боролися ми чесно, по-циганськи. Як і домовлялися. І це всі присутні на уманському ярмарку[33] визнали, – запротестував