Під вечір уторований шлях привів вершників до дніпровських пагорбів, на яких височіла могутня Канівська фортеця. Вечірнє сонце кидало золотаве проміння на шість замкових башт та на ланцюгову браму, яку саме повільно підіймали. Після того як брама притулиться до фортечних воріт, потрапити до Канівського замку, що був оперезаний глибоким ровом, було неможливо. За фортецею виглядало невелике містечко, оточене дерев’яною засікою, поряд із якою було викопано рів.
– Поквапмося! Якщо зачинять міські ворота, жовніри нас не пустять у місто! Тоді ми потрапимо в Канів лише завтра вранці! – вигукнув Самійло й пришпорив коня.
На щастя, козаки встигли. Вайлуваті охоронці, підпираючи своїми боками товстелезні дубові ворота, ковані залізом, ліниво перегукувалися: «Може, час зачиняти браму? А чи зварив корчмар сьогодні медовухи?»
Трійко козаків не викликали зацікавлення в охоронців. Ті лише спитали: «Ви купці? У вас нема чогось на продаж?» Почувши негативну відповідь, старший вартовий коротко махнув рукою, вказуючи вершникам на місто, і звелів зачиняти браму. Козаки в’їхали у вечірнє місто й незабаром уже були біля господи Кошичів – великої хати, огородженої міцним парканом, навпроти якого росли кущі бузини та калини.
– Хлопці, почекайте мене тут, – мовив Кішка, зістрибуючи з коня. – Я хочу спершу поговорити з батьками наодинці, а потім вас погукаю.
Семен із Марком залишилися з конями біля кущів, Кошич обійшов паркан зліва й наблизився до воріт, які чомусь не були зачинені. Призахідне сонце ще добре освітлювало землю. Коло воріт стояла собача буда, в якій дрімав старий кудлатий пес. Щойно козак узявся за браму, пес умить підняв голову й збирався загавкати, але, впізнавши молодого хазяїна, вискочив з будки й радісно задзявкотів, розмахуючи хвостом, мов віником. Самійло почухав пса за вухом і підійшов до дверей хати. Серце в грудях закалатало, Кішка поклав долоню на руків’я шаблі й прошепотів:
– Я нічого не боюся.
Постукав у двері й за кілька секунд почув материн голос:
– Хто там! Це ти, Варваро? Зараз відчиню, сусідко!
– Це я, мамо! – просто мовив Самійло.
Спочатку запала тиша, потім двері стрімко відчинилися, і на ґанок вибігла Гафія – худенька жінка невеличкого зросту, голову якої прикривав темно-червоний очіпок.
– Синку, ти живий! Слава Богу! – Мати обійняла сина й заплакала дрібними сльозами. – Я не повірила, коли розповідали про твою смерть. Щодня ходила до церкви й молила Всевишнього, щоб ти прийшов додому. І Господь почув мої молитви. Я така щаслива сьогодні!
– Я також радий, що приїхав додому. Я так багато хочу сказати! – Кішка обійняв матір. – А хто вам розповів брехню про мою смерть?
– Місяць тому до Канева приїхав якийсь купець. Він і розповів, що тебе вбили татари, живцем серце вийня… Який жах! Я не повірила й