Кішка ще не бачив таких красунь і спочатку завмер. «Яка ж вона гарна, – подумав Самійло. – Її краса сяє, як сонце на небі».
Кошич ступив крок уперед, велика гілка під його ногою гучно тріснула.
– У-ой! Хто тут?! – голосно зойкнула дівчина, стрімко підвелася і впустила цебро у струмок, вода одразу понесла його вниз за течією. – Ой, моє відерце тоне, – жалібно проквилила вона.
Самійло миттю стрибнув у струмок і витяг дерев’яне цебро, наповнене водою. Підійшовши до дівчини, він поставив його на землю і привітався:
– Добридень, красуне! Більше не кидай цебро у воду.
Дівчина зиркнула на козака й потупила очі.
– Дякую тобі, незнайомцю.
– Мене звати Самійло, я козак. А як тебе звати?
– Я Олена, мій батько – гончар Панас Байдак з Тернівки.
– Панас Байдак? – перепитав Кошич. – Я бачив Байдака в хаті Сидора Вовка, коли ми поминали загиблого Якима.
– О-о! Яким помер? Яке жахіття. Нехай його душа потрапить у рай. – Олена сплеснула руками й осінила себе хрестом.
– Бог дав – Бог узяв, – скрушно мовив Кішка й змінив тему. – Ти чогось, Олено, далеко відійшла від Тернівки, не боїшся, що тебе вкрадуть.
– Ще ніхто вкрасти не намагався, – усміхнулася дівчина. – А сюди мене мати посилає, у цьому струмку дуже смачна вода.
– То я тебе проведу до села, – запропонував Самійло, підхоплюючи повні відра.
– Добре, проведи, – Олена хитнула плечем.
Кошич з Оленою пішли поруч мовчки. Кішка хотів сказати дівчині щось приємне, але не міг дібрати слів. Лише коли стало видно перші хати Тернівки, Самійло почав говорити.
– Олено, чи казали тобі, яка ти вродлива? Ти мені дуже сподобалася.
– У-ой! – дівчина глянула Кошичеві в очі й зашарілася. – Мені казали парубки такі слова, але це були пусті балачки.
– А чи подобаюсь я тобі? – вів далі козак.
– Можливо, подобаєшся, – тихо відповіла Олена, опускаючи очі. «Гарний козак, – думала про себе дівчина. – А ще мені подобається кучерявий Терешко та зеленоокий Андрій із сусіднього села».
– А чи можу я заслати сватів до тебе? – з надією спитав Кішка, беручи дівчину за руку.
– Можеш засилати. – Олена при цих словах підвела голову й пильно подивилася йому в очі.
Самійло, почувши її відповідь, мало не підстрибнув від задоволення. «Яке щастя! Я любий Олені!» – буревієм пронеслися думки в козацькій голові. Нахилившись, Кошич обхопив дівчину за тонку талію і вже було хотів поцілувати її у вуста.
– А-а-ха-ха! – дзвінко засміялася дівчина, поклавши маленький пальчик на губи козака. – Ач який спритний, щойно познайомилися, а ти вже обіймаєш і цілувати лізеш.
– Ти така гарна, Олено, що я не можу себе стримати, – прошепотів