Козаки, спустившись униз за течією Дніпра, переправилися на правий берег річки й помандрували на північ у бік Черкас, тримаючись недалеко від річища. Біля Таромського пагорба козакам несподівано втрапила на очі напівземлянка, збудована зовсім недавно. У ній лише місяць тому оселився козак – Юхим Ріг. Він радо прийняв гостей. Скучивши за людьми, почав оповідати про своє життя та мрії. Юхим хотів збудувати на цій багатій землі хутір чи навіть справжнє поселення. Одружитися, привести сюди жінку та кількох людей зі свого села. Турбували Юхима дві речі: загроза з татарського боку й те, як краще назвати хутір. Кошич порадив назвати його Таромським – як пагорб, біля якого оселився Ріг.
Переночувавши в гостинного господаря, вранці козаки продовжили свій шлях, і ніхто ще тоді не знав, що Таромське стане першим від часів Батиєвої навали в сорокових роках XІІІ століття поселенням на території сучасного міста Дніпра.
Два дні козаки підіймалися вгору за течією Дніпра, підходячи до кордонів Черкаського староства. У землях Надпорожжя їм на шляху стрічалися невеликі ватаги козаків, містян та селян-уходників, що займалися промислами: рибальством, мисливством, збиранням меду й воску диких бджіл. На межі Черкаського староства з’явилися й перші поселення – хутори та невеличкі села, що ховалися на дні байраків, порослих лісом, чи в самому серці непролазних хащів. Заїхати конями туди було вкрай складно, люди були вимушені селитися в глухих місцях, щоб уберегти своє життя від татарської зброї.
Заглибившись у заселений край, козаки під горою натрапили на залишки знищеного великого села. Сотні почорнілих, розбитих дощем та вітром печей стояли просто неба. Повсюди виднілися висушені сонцем жовті людські кості, на частині черепів можна було вгледіти сліди шабельних ударів та зубів хижих звірів.
Від побаченого серце Самійла наче стиснула залізна рука. Гнів і ненависть до ворогів, що вчинили таке злодіяння, заполонили Кошича.
– Лише рік тому тут було заможне село Калинівка, а тепер царює смерть, – журливо мовив Рудий. – Хай Бог упокоїть душі бідних людей.
Марко тяжко поклав на себе хрест.
– Падлюки! Ненавиджу бусурманів! Нехай ті, хто це зробив, повиздихають, як скажені собаки! – лютував Турбай, розмахуючи кулаками.
– Ми помстимося татарам за все! – Кішка блискавично вихопив шаблю з піхов і широко розмахнувся, ніби прагнучи розрубати сонце. – Клянуся небом і землею, що до останнього подиху битиму ворогів України!
Самійло пришпорив коня і погнав його чвалом, друзі поспішили за ним. Довго їхав гурт мовчки, не розбираючи дороги, поки їх не зупинила водяна перепона, річка Тясмин. Розгледівшись, козаки побачили, що доїхали до околиць селища Яцьково-Тясмино. У сутінках вечірнього сонця відкривався напрочуд мальовничий краєвид. Розкидисті верби, розпустивши жовтуваті віти, вкриті ніжно-зеленими листочками, торкалися темно-блакитної води, на якій плавали, вигнувши довгі шиї, білосніжні лебеді. На протилежному березі річки здіймався невеликий пагорб,