Вероніка зробила пару ковтків води з краплями валеріанки, віддихалася. Вона подзвонила Назару, той сказав, що через дві години буде під будинком на автівці.
– Я поїду з тобою, – сказала Кіра голосом, який не приймав заперечень. – У такому стані я не можу тебе залишити.
– Допоможи мені зібратися, – попросила Вероніка.
За всю дорогу Вероніка не промовила ні слова. Була наче в прострації. З голови не йшов кошмар її сну. Коли під’їхали до будинку матері, Вероніка все зрозуміла без слів. Хвіртка і двері будинку були відчинені навстіж, по двору снували чужі люди, а біля входу стояла Уляна в чорній хустині…
Розділ 14
Був ранок першого квітня. Здавалося, що після зими й затяжної весни природа раптово прокинулася, повідомивши про це різким потеплінням. Набубнявіли бруньки на деревах, яскраво-зелений килим трави простелився на газонах, під деревами, на пагорбах, скрізь, де було місце. Весна впевнено увірвалася жвавим свіжим вітром, пронеслася вулицями, заглянула в провулки околиць міста й легким подувом проникла у відчинену кватирку палати № 2, де на ліжку лежала змучена пологами Вероніка.
Вона не помічала ні змін у природі, ні цікаву синичку, що заглядала у вікно, ні тарілку з манною кашею, яку поставила на тумбочку санітарка. Вероніка не хотіла нікого бачити. Вона навіть не підійшла до вікна, коли почула голос Назара, який довго, але даремно кликав її. Було байдуже, який сьогодні день, котра година і як виглядає її первісток. З раптовою смертю матері щось обірвалося всередині, немов зламався стрижень, який тримав її досі. Саме життя потьмяніло, світ втратив яскраві фарби, залишивши тільки сірість і непереборну душевну тугу…
На похоронах матері у Вероніки почалися перейми. Вона мужньо витримала, поки на свіжий могильний пагорб поклали вінки, і аж тоді погодилася, щоб Назар відвіз її до місцевого фельдшерсько-акушерського пункту. Гнат Максимович оглянув Вероніку й зробив висновок, що починаються пологи, хоча до терміну було ще два тижні.
– Що поробиш, голубонько? – зітхнув він. – Так влаштоване життя: воно перекреслює смерть. Один іде, щоб звільнити місце іншому. Будемо народжувати на батьківщині?
– Я пораджуся з чоловіком, – відповіла Вероніка.
Назар не хотів навіть слухати про те, щоб Вероніка народжувала в селі.
– Що може знати і вміти сільський фельдшер?! – обурювався він, ходячи по коридору. – Адже можуть бути ускладнення. І що потім робити? Хто тобі допоможе? Цей стариган, з якого вже тирса сиплеться?!
– Дозвольте, чоловіче, вам заперечити, – сказав Гнат Максимович, який прекрасно чув усю тираду Назара. – Так, я згоден, що маю поважний вік. Але я прийняв пологи в половини жителів цього села. Моїм «первісткам» уже виповнилося п’ятдесят років, я першим брав у руки їхніх дітей, а потім і онуків, і, дякувати Богу, ніхто на мене не тримає серця.
– Гнате Максимовичу, – втрутилася Вероніка, – будь ласка, не ображайтеся на мого чоловіка, він не зі зла.
– Гм, –