Вероніка прокинулася аж тоді, коли автобус був на знайомій зупинці. З гуркотом розчахнулися двері, увірвався морозний вітер.
– Не поспішай, встигнемо, – сказав Данило, забравши сумку Вероніки.
– Ти чому мене не розбудив? – запитала Вероніка, піднімаючи комір курточки.
– Ми вже вдома, – всміхнувся він. – Значить, нікуди не спізнилися.
– Як у тебе все просто, – сказала Вероніка, вслухаючись у рипіння снігу під ногами. – А я постійно кудись поспішаю, не встигаю, спізнююся і знову біжу. Прямо не життя, а якийсь спринтерський біг.
– Усе людське життя – біг спринтера, – протягнув Ден.
– Та ну тебе, філософе! – Вероніка плеснула Данила по плечу. – Зізнайся краще, дівчина в тебе є?
– Такої, як ти, немає.
– Дене, із тобою неможливо нормально розмовляти!
– Вероніко, ти щаслива зі своїм чоловіком?
Це питання заскочило Вероніку зненацька. Вона ніколи над цим не замислювалася. Просто жила в шаленому ритмі днів, розриваючись між справами так, що не встигала нормально поспати, не те що роздумувати.
– То щаслива чи ні? – Данило не відступав.
– Складне запитання, – всміхнулася вона.
– Чому? Щастя – це стан душі. Хіба важко його визначити ось так одразу?
– У мене розумний, освічений чоловік, – почала Вероніка. – Він не п’є, не матюкається, не кричить на мене, має роботу, квартиру й машину. Я працюю і вчуся, їжджу до мами… Ось і все моє життя. Ось так! Найголовніше: я чекаю дитину, значить, я щаслива вже від того, що скоро стану мамою.
– Усе не те! Не те ти кажеш, Вероніко. Коли жінка щаслива в шлюбі, вона, не замислюючись, говорить: «Так! Я дуже щаслива з цією людиною!»
– Дене, не навівай смуток! Ми вже прийшли, і я від цього щаслива, – всміхнулася Вероніка, забираючи свою сумку. – Спасибі, що допоміг. Бувай! Ще побачимось!
Вероніка швидко пішла у двір. За нею жалібно скрипнула хвіртка, а Данило ще довго дивився на будинок, у якому світилися вікна…
Було приємно бачити, що мати може сама пересуватися по будинку. Ксенія Петрівна спиралася на паличку й тягла праву ногу. Зате мовлення відновилося і мати жартувала з Веронікою.
– От би ще рука права почала слухатись, і все було б добре, – сказала вона. – Віриш, дочко, так хочеться самостійно Зіроньку подоїти, що сил немає. Правда, ми з Улею доїли її якось у дві руки: вона – правою, а я – лівою.
– Ну