– Так і буде!
– Прошу, не перебивай, – мовила Уля. Було помітно, що їй важко говорити. Вероніка збиралася покликати Гната Максимовича, але Уля затримала її руку. – Попроси дітей, коли виростуть, не засуджувати мене… І пробачити… Я знаю, що їм доведеться рости в дитбудинку… Знаю, що в тебе своя сім’я. Я свого часу допомогла твоїй мамі, допомогла тобі… Мені тільки треба, щоб ти хоч раз на рік відвідувала моїх дітей. Зможеш?
– Звичайно, звичайно, зможу! Ти тільки не хвилюйся, – пообіцяла Вероніка.
– Це не порожні слова? – Уля з благанням і надією подивилася в очі Вероніці. – Обіцяєш їх відвідувати раз на рік до повноліття?
– Обіцяю! – впевнено і твердо сказала Вероніка. – Я буду їх відвідувати. Господи! Про що ми говоримо?! Зараз приїде лікар, тобі допоможуть…
– Шкода, що я не зможу своїй донечці зшити сукню на випускний вечір, – із сумом сказала Уля.
– Я пошию їй найгарнішу сукню, – сказала Вероніка, щоб утішити Улю.
– Ти зшиєш їй сукню? – В очах Улі заблищали сльози. – Спасибі тобі, сестричко. Тепер я спокійна.
– Улечко, – Вероніка раптом згадала про прохання Гната Максимовича. – Поки ти будеш в лікарні, можливо, хай за дітьми догляне батько?
– У них немає батька. Він бачив мене вагітну, але… Він їх не визнає.
– І все-таки хто він? – запитала Вероніка, почуваючись дуже незручно.
– Ти дізнаєшся… Потім… Потім… Потім їм розповіси, – Уля почала заговорюватися, і Вероніка схопилася, щоб покликати фельдшера, але в цей час різко відчинилися двері і в палату швидкою ходою увійшли люди в білих халатах.
– Звільніть палату! – наказав лікар.
Вероніка пішла на вихід, але її зупинив голос Улі. Він пролунав чисто й голосно:
– Обіцяєш їх відвідувати?
– Обіцяю! – крикнула Вероніка вже від дверей.
Вона вийшла з будівлі, сіла на лавку. Вероніка так і не встигла погодувати Улю. Утім, у неї ще був час до годування сина, і Вероніка вирішила дочекатися, поки Улю будуть відвозити до лікарні. Тоді вона віддасть продукти на машину. Буде їй хоч на один день поїсти.
Вероніка почала нервуватися, коли минула година, а з будівлі ніхто не виходив. Погане передчуття охопило її душу, холодком проповзло по спині. Потім час зупинився. Вероніка без кінця поглядала на наручний годинник, навіть постукала по ньому пальцем і приклала до вуха. Годинник цокав, але стрілки рухалися черепашачим кроком. І тільки через півтори години на ґанку з’явилися міські лікарі. Вони попрощалися з Гнатом Максимовичем і так швидко промчали до автомобіля «швидкої допомоги», що Вероніка не встигла й рота розтулити. До неї підійшов Гнат Максимович, жестом указав на лавку. Нічого не розуміючи, Вероніка мовчки сіла. Чоловік присів поруч, закурив.
– Закривають наш пункт, – сказав він. – Остання його породілля подарувала світові відразу два життя.
– У…