– Ви знаєте мову? – здивувався Микола.
– Вашу відповідь я зрозумію.
– Що ж, тоді спробую.
– Скажіть, будь ласка. – Професор Христич, несподівано збуджений, підвівся і заходив по аудиторії. – Якби вам довелося укладати антологію українського оповідання для вірменського читача, на кому б ви зупинили свій вибір? З радянського періоду.
Микола замислився, потім почав називати імена й не стримався від усмішки: така відповідь, певна річ, зрозуміла всіма мовами. Але професор Христич слухав його серйозно, схвально кивав головою, особливо тоді, коли Микола все далі відходив од шкільної, та й вузівської програми, називав тих, чиї скромні книжечки можна було знайти хіба в букіністів.
– А тепер давайте антологію поетів, – задоволено сказав професор Христич і, перш ніж Микола почав відповідати, узяв залікову книжку й поставив оцінку.
Потім спитав:
– Ви зараз когось перекладаєте?
– Так, Хоренаці.
– Історика? – здивувався професор Христич.
– Так, перекладаю його історію Вірменії. Надзвичайно цікава книга.
– Хто ж вам замовив таку складну роботу?
– Ніхто.
– Гм… Святе наше дивацтво. Це ж, здається, у Вірменії видатних перекладачів оголошували святими?
– Так, у п’ятому сторіччі.
– І ви не боїтеся, що цю книжку можуть не видати? Пропаде стільки труда.
– Я ще не думав над цим.
– Що ж, бажаю вам успіху. Від щирого серця. – Професор дивився на Миколу з таким захопленням, ніби той був видатним вірменським перекладачем і жив у п’ятому сторіччі.
Минуло півтора тисячоліття, і святий тлумач Микола Погорілий, підстрижений, напахчений дешевим одеколоном, з букетом жоржин у затерплій руці, стояв перед уважно-веселим професором Христичем, а той чемно припрошував його до своєї господи, знайомився:
– Кость Гнатович. Софіїн тато.
Миколу він, звичайно, як і годиться професорові, не впізнав, але вдавав, що знає його сто літ, Софія, не без того, розповіла батькові, хто той щасливчик, на котрого вона кинула оком, а Миколі, капосне, не зізналося, чия вона доця, і тепер, вийшовши йому назустріч, теж домашня, у фартушку, пухкенька, лукаво мружила чорні очка, ховаючи обличчя в букеті жоржин.
– Ну, ти, Сонечко, готуй на стіл, а ми тим часом посидимо в мене, – сказав Кость Гнатович і провів Миколу до свого кабінету.
Це була невеличка, навіть тісна кімнатка, всуціль заставлена книжками, – на стінах, на столі, на підвіконні, підлозі – книги, книги, книги, і жодного тобі передплатного видання, на які тепер мода, це були старі рідкісні фоліанти й брошурки, у тиснених золотом оправах і зовсім сіреньких палітурках.
Микола аж затрусився, приглядаючись до корінців: Грушевський, Соловйов, Винниченко, Аркас, Метерлінк, Даль… і зовсім невідомі автори, котрих колись видавали у золоті багатьма томами, а тепер про них ні слуху ні духу.
Кость Гнатович був задоволений, однак сказав:
– З вами не можна