Невибагливі «рухомі картинки» заворожували глядачів. Виявилось, що зображення може змінювати свій масштаб (план), на відміну, наприклад, від театрального спектаклю, представляючи світ і людину як у цілому, так і окремими деталями (крупні плани обличчя, рук, речей, що буквально заворожували перших глядачів). Класичний приклад – ролик «Прибуття поїзда на станцію Ля Сіота».
Крапка, що пульсує в глибині екрана, стрімко розростається до розмірів локомотива, який невідворотно насувається на глядачів, котрі впадали в паніку в очікуванні катастрофи. І полегшено зітхали, коли поїзд зупинявся – природно, в межах екрана.
На пероні з’являвся залізничник і біг відкривати двері вагона, з якого виходили пасажири і, наближуючись до кінокамери, «втрачали» в кадрі половину своєї фігури. Інші перехожі навпаки, спершу виникали на екрані частково, а потім, відходячи від об’єктива, здобували цілісність. Брати Люм’єр установлювали свою камеру непорушно і фіксували все, що потрапляло в об’єктив. Зміна масштабу зображення відбувалася стихійно, в основному за рахунок саморуху реальності, наближення і віддалення об’єктів.
Їхні фільми були дуже короткими – 15–18 метрів, і складалися з одного монтажного кадру.
У 1898 році Люм’єр організував серійний випуск кіноапаратів, виробництво кіноплівки і знімання фільмів (пізніше проводитиме досліди в галузі об’ємного і кольорового кіно). Так зародилося те, «важнейшее из всех искусств», як назве кіно пролетарський вождь. (Кіно – від грецьк. kineō – рухаю. Кінематографія – мистецтво, яке продукує рухомі зображення на плівці і створює відчуття реальної дійсності.)
У 1946 році Луї передасть французькій синематиці 1800 стрічок, знятих разом із братом.
У 1898 році він зніме свій останній фільм «Пристрасті Ісусові», і брати повернуться до промислового виробництва кіно– і фототоварів на своїй фабриці в Ліоні.
Уже в 1913-му брати виготовлятимуть по 6000 фотопластинок на день, щомайже 30 років користуватимуться великою популярністю – аж до появи нових матеріалів, які лежать в основі сучасного кольорового фото.
У 1948 році Луї Жан Люм’єр помре в місті Бандоль. (У Франції нині створена премія імені Люм’єра, що присуджується за документальне кіно.)
…Зайняті клопотами з переїздом до Москви, Левченки тоді на появу в Парижі якихось там «рухомих фотографій» не звернули уваги. Черговий атракціон по викачуванню грошей у наївних! Та й атракціонів уже було-було… А що його названо якимось там кінематографом – чи не все одно.
Не могли й уві сні подумати, що минуть роки і саме їхня первісточка Віруся, «полтавська галушка», стане королевою того кінематографа, що його винайшли кмітливі брати Люм’єр і який спершу назвуть «Великим німим»…
Частина друга-2
І прийшло двадцяте сторіччя
І було наказано «учинять стрельбу из пушек или из ружей, пускать ракеты, по ночам зажигать огни из хвороста или соломы»
…На стиках