Двадцяте століття Росія зустріла традиційно, нічим не виділяючи новий, 1900-й рік, з вервечки інших років. Чомусь тоді це не вважалося особливим святом, як і взагалі рубіжним ювілеєм. Але підприємці на свою вигоду все ж використали прихід ХХ століття: в торгівлі з’явилося французьке шампанське «Конец века» і «Новый век». Московська парфумерна фабрика Остроумова запропонувало покупцям під тою ж таки назвою «Новый век» цілу серію: духи, пудру, мило, одеколон. У 1900 році вперше вийшов журнал «Новый век», видавництво Сойкіна «викинуло» в продаж розкішне видання з картами і таблицями – «На рубеже столетий»…
Московські свята відбувалися в приміщенні Манежу – з 26 грудня по 7 січня 1901 року. Там виставлялися величезні карти-діорами, що відтворювали найбільш значні події століття, що відійшло, безугаву грали три оркестри, давали п’єсу «Мировое обозрение». Увечері урочисто проїздили в Манежі на колісницях найбільші держави світу: Німеччина, Англія, Франція і, звичайно ж, Росія. Все сяяло і переливалося різнобарвними кольорами.
О дванадцятій ночі у всіх соборах і храмах міста здійснювалися молебні, після служби городяни мчали в ресторани і клуби, на бали і танцювальні вечори, не вгамовувалися у Москві до ранку.
Маленька Вірунька Левченко, семи годочків, здається, все ще вчорашня «полтавська галушечка» (а втім, повненькою вона була і в сім років), а вже тоді москвичка, запам’ятала прихід Нового, 1900-го року, а з ним і прихід нового XX століття, у якому їй випаде так мало пожити, – на все життя.
Можливо, й попередні новорічні празники були в сім’ї Левченків яскравими – а напевне ж так, – але їй чомусь запам’ятався лише початок нового століття. Можливо, тому, що тоді батько вперше поставив у залі ялинку (вона стояла в діжці з піском, що була замаскована марлею та білосніжною ватою), і Левченки гуртом за день до Нового року її наряджали і головною, коли прикрашали пахуче деревце, привезене з лісу, що пахло свіжою живицею і хвоєю, була, звичайно ж, вона, Вірунька.
Всі її слухалися – і батько, і мати, і навіть сувора бабуся, котра ні з ким і ніколи не погоджувалася, бо на все у неї були своя позиція і своя точка зору, – і робили так, як вона хотіла. Гуртом обвішали зеленаве віття ялинки цукерками з яскравими фантиками, почепили ліхтарики, у яких навіть блимали свічечки – так гарно було дивитися. Прибрана ялинка у них стоятиме до Водохрещі. Старалися всі, а найпаче батько. Його дочка зазвичай звала папою, але іноді, як хотіла зробити йому приємне, – татом. Це слівце, звертання таке до папи, вона запам’ятала ще з часів свого життя у Полтаві, коли ще була «галушечкою». Вже в Москві звернула увагу: коли вона називала батька цим малоросійським словом, батько аж квітнув, ставав добрішим, підхоплював її на руки, підкидав високо над головою – на мить у дівчини солодко і лячно водночас завмирало серденько, – і ловив зі словами: «Ах ти ж моя полтавська галушечка!..»
Того дня батько (він же «папа» на московський лад, папан