– Ах, Москва, Москва! – сплескуючи в долоні, ледь не підстрибувала Катерина Сергіївна, і голос її дзвенів молодо, по-дівочому. – Збувається моя мрія – я знову буду жити в Москві!
Для маленької Вірусі саме слово «Москва» ще нічого не говорило, але і її захопила майже святкова метушня збирання в дорогу, і вона теж вигукувала: «Ах, Москва, Москва!..»
Василь Андрійович, пакуючи речі, лише зітхав – стати на заваді переїздові до Москви не міг (та й сенсу в тому не було), але й причин для радощів він особисто в переїздові не бачив. А зітхав, бо шкода було залишати рідну Полтаву, де ще вчора-позавчора гадав і віку доживати. А воно бач як повернулося!
І лише Катерина Сергіївна – і її можна було зрозуміти, корінна ж бо москвичка, – раділа, як пустотлива дівчина.
– До Москви-матінки їдемо, додому їдемо, – карі очі її збуджено сяяли, і вона поривалася щось там співати.
– Ти – додому, – погоджувався чоловік. – А я? – і зітхав.
– І ти поїдеш додому, адже Москва з часом стане і твоїм домом, і твоєю новою батьківщиною – ось побачиш!
– Для мене вона буде чужиною.
– Таке сказав! Хто з хохлів не мріє перебратися до державної Москви? А ти… За якоюсь там Полтавою ладен чи не плакати.
– Не за якоюсь, а за рідною. Я тут народився.
Але дружина вже не слухала. Збираючись, щось жваве наспівувала, або, ставши в позу, натхненно декламувала Пушкіна:
Но вот уж близко. Перед ними
Уж белокаменной Москвы,
Как жар, крестами золотыми
Горят старинные главы.
Ах, братцы! как я был доволен,
Когда церквей и колоколен,
Садов, чертогов полукруг
Открылся предо мною вдруг!
Как часто в горестной разлуке,
В моей блуждающей судьбе,
Москва, я думал о тебе!
Москва… как много в этом звуке
Для сердца русского слилось!
Как много в нем отозвалось!
Серед тієї метушні Василь Андрійович час від часу заспокоював себе, що, мовляв, їдуть вони до першопрестольної ненадовго (наприклад, помре теща, щось і зміниться), але сам тому не дуже вірив. Як час покаже, поїдуть вони до білокам’яної назавжди.
Але до кінця свого життя, що мине у Москві (а його в нього попереду буде не так і багато), Василь Андрійович Левченко не забуде батьківщину, любу його серцю Полтаву. І часто його, як журавля по весні у вирій, тягнутиме до рідного міста.
– Хоч би одним оком глянути, – бувало зітхатиме, – яка вона нині… моя Полтава…
– Звичайне губернське місто, яких в імперії добра сотня, – казатиме дружина і дивуватиметься: – Та й що в ній, Полтаві, таке… що ти так побиваєшся за нею?
– Е-е, не кажи. Як тобі дорога твоя Москва, так мені – моя Полтава.
– Так