Того вечора я поспішав «додому», бо мав-таки пильну справу, і якщо глянути збоку, то все виглядало дуже просто – ось чоловік поспішає додому, до хатнього затишку, і тільки я сам відчував, як крок за кроком у мені намагнічується кожна жилочка.
Ось я підіймаюся сходами до під’їзду – я впізнав би його із заплющеними очима, бо чую на дух цей старезний будинок, ось відчиняю поштову скриньку, дістаю листівку… але що це? Я тримаю в руці не рекламну листівку, а біленький аркуш паперу, вирваний із записника.
«Чи не випити б нам по чашечці чаю?
С.»
Я чамрію над цією запискою, спершу те «С.» прочитую як «Саватій», і мене пробирає холод, а потім здогадуюся, що так мені могла написати тільки Сана. Ми розминулися з нею, Сана не застала мене вдома й лишила це дивне вітання, щоб я гостро відчув, як скучив за нею.
Тепер я прокидався рано, ще затемна (очевидно, ціна цього свавілля над собою входила в ту кругленьку суму, яку мені виплачував Сокирко; не меншим дивом було й те, що у відомості я розписувався майже за символічну платню, а потім отримував конверт із «зеленими» – тут також уміли обводити кругом пальця податкову інспекцію), отож я прокидався удосвіта, чалапав на кухню, ставив чайника (чи не випити б нам по чашечці чаю?) і під першу цигарочку прикидав, що мені треба сьогодні зробити, аби не підвести свого любого друга Фернанделя. Потроху я таки втягувався у роботу, нудною її не назвеш, проте й сказати, що ця робота цікава, не повертається язик, адже доводилося писати про смерть.
Певна річ, основним моїм матеріалом були щоденні зведення кримінальних подій, які стікалися до управління внутрішніх справ, де я вже став майже «своєю людиною». Принаймні настільки своєю, що міг доступитися до певних архівів і без будь-яких перешкод переглянути ті ж таки зведення «давно минулих днів».
То таки правда, що все в цьому світі пов’язане однією ниткою (і відображене в іменах та числах, – додав би Іван Маловічко), адже була якась закономірність і в тому, що Сокирко накинув мені «відділ убивств» саме тоді, коли я став задихатися у квартирі під номером тринадцять. А якщо не закономірність, то принаймні якийсь зв’язок чи натяк згори, та все одно події самі по собі тяглися до певного порядку й нанизувалися на оту єдину нитку, як намистини. І коли я пристав на Сокиркову пропозицію, то, може, підсвідомо (сам собі в тому не зізнавався) уже бачив цей зв’язок і думав, що так воно мусить бути, все це колись мені знадобиться.
Щоправда, переглядаючи зведення кримінальних подій і нещасних випадків од грудня минулого року, я ніде не натрапив на прізвище Ярчук чи ім’я Саватій. Звичайно ж, скупі повідомлення не рясніли іменами, проте й між рядками телеграфного стилю я не