Але він ще любив дві речі, казав Чоломбитько, – малярство і зимову риболовлю, ні, він ще, мабуть, до божевілля любив оту жінку, тільки вона пішла від нього назавжди, а ці дві речі залишалися з ним, і вони врятували його. Остапчук знову почав працювати як скажений, – ви не знаєте, як він працює? – тиждень підпирає стіну або сидить на Дніпрі чи десь на Десні на морозі, а потім за годину-дві витискає зі своїх шприців шедевр і злягає хворий. Шедевр – тут не красне слівце, казав Чоломбитько, я дуже обережний в оцінках, але ж недарма Олеся нанюхали іноземці, ну ці, що іноді забрідають на Андріївський узвіз, і потихеньку почали розтягувати Олесів доробок, як йому здавалося, за фантастичні гроші, але скажіть мені, хіба сто-двісті доларів – це нормальна ціна за Остапчукові роботи?
Чоломбитько притих, наче спіткнувся об якусь думку, і на його обличчі знову з’явилося оте вагання. Зрештою, він одважився.
– Якщо вже на те пішло… Якщо вже так сталося… то я можу вам дещо показати, – невпевнено мовив він. – Бачте, ми іноді даємо ключі один одному. Якщо десь від’їжджаємо на довший час абощо. Так, про всяк випадок. Це після того, як Олесь мене затопив. Води не було, а кран він залишив відкручений. От і вийшла халепа. – Чоломбитько показав на стелю, де я вже давно запримітив руді пасмуги. Потім понишпорив рукою за шафочкою і дістав ключ.
Мені теж хотілося взяти того ключа в руки, проте я і так помітив, що він на мого не схожий. Та й чого раптом?
Ми піднялися крутими дерев’яними східцями поверхом вище, і я чомусь подумав про ту жінку, яка приходила до художника, – навіть почув легенький шелест її сукні і вловив гіркаво-солодкий запах парфумів, хоча услід за мною чалапав прокурений моїми сигаретами Сергій Приходько.
Майстерня Остапчука за плануванням була точнісінько така, як і в Чоломбитька, але це була зовсім інша майстерня. І не тому, що тут більше світла (горішній поверх), а через те, що це був інший світ, – цей світ дивився на нас зі стін сумно й пронизливо, дивився всохлими деревами, вижухлою травою, порожніми пташиними гніздами, сухими маківками. На одному полотні я побачив виловлених смугастих окунів на кризі, й згадав другу Остапчукову пристрасть, і здригнувся, коли угледів на столику шприц, наповнений кров’ю, не разовий, а чималий ветеринарний шприц – таким колись смердючий гевал витягував останню кров із моєї вени. Я здогадався, що у шприцу була всього-на-всього червона фарба, до того ж уже висхла, і все-таки бачив у ньому якийсь лихий знак.
– Чи немає часом тут його автопортрета? – спитав я в Чоломбитька, показуючи на картини, що стояли рядком під стіною, зіперті одна на одну. – Може, я згадаю його, авжеж, згадаю, якщо то був він.
Чоломбитько подивився на мене, як на дурника.
– Є, – сказав він. – Тут має бути його автопортрет, Олесь мені показував.
– Пошукай, будь ласка.
Він