– Можу тобі подарувати, – без тіні усмішки сказала Сана. – Я казково багата людина.
– Дякую, я не страждаю без телевізора. А тобі перепала спадщина?
– Ні… Хоча можна сказати й так. Мені перепала спадщина.
Вона зробила довгий ковток і стала вслухатися у смак вина. Я зрозумів, що зачепив Сану за живе. Але мені дуже хотілося дізнатися про одну річ, і я знову злегенька натис на її вразливе місце.
– Ти розкажеш мені? – спитав я.
– Про що?
– Про те, кого ти шукаєш. – Це ще був не садизм, але вже легка форма алголагнії[10].
– «Шукаю» – трохи не те слово. Цілком можливо, що шукають мене, а я тільки випереджаю події. – Вона поставила склянку на підлогу і взяла сигарету. Біла помада не лишала слідів ні на склянці, ні на фільтрі. – Ти дуже хочеш знати?
– Я хочу знати про тебе все. Якщо ти та небезпечна жінка, то не маєш права від мене нічого приховувати.
– Bien[11], – сказала вона і, ніби приймаючи мою гру, також стала натискати на мої больові місця. – Небезпечна жінка – це не тривіальний вислів із ворожбитського лексикону. Одного разу я закохалася. – Вона стромила мені першу терапевтичну голку. – Навіть не знаю, як він затесався до «Трьох поросят», але ми зустрілися саме там. Випадково, звичайно. Пізніше ми туди не заходили, він водив мене по розкішних нічних клубах, по казино і дуже тішився, коли ми програвали тисячу-другу, адже натомість, казав він, нам таланить у коханні. Щоправда, зустрічалися ми рідко. – Сана не підводила на мене очей і свої голочки стромляла, можна сказати, наосліп. – Він десь надовго зникав і ніколи не розповідав мені про свою роботу. Так, тривалі відрядження, казав він. А одного разу запропонував – ні, він вимагав, щоб я покинула свою роботу і сиділа вдома, чекаючи його дзвінків і повернень. За це я тобі платитиму щомісяця стільки, що ти не заробиш за рік, казав він, та якщо я подзвоню тобі здалеку, особливо вночі, і не застану вдома, тоді… я не знаю, що з тобою зроблю. Хтозна, чим би закінчилися його домагання, та все повернулось інакше. Одного разу він подзвонив і сказав, що вже в Києві, треба негайно зустрітися і щоб я хапала таксі і їхала не до «Чикаго», не до «Фламінго», а до «Трьох поросят», так-так, саме туди, де ми вперше зустрілися. Дорога кожна секунда. Я так і зробила, але в «Трьох поросятах» його не було. Я собі щось там замовила, сіла і стала чекати. Думала, він ось-ось з’явиться і скаже: вибач, я був такий дурень… Чи, може, щось інше, не знаю, але було гостре передчуття якоїсь зміни… Гостре передчуття.
Сана піднесла склянку до білих губів. Її рука злегенька тремтіла. А я вже зовсім не чув болю – був спокійний і холодний, як крига. Тієї хвилини мені, як ніколи, ішло на душу це холодне біле вино. І те, що відбувалося далі, я намагався сприймати (і це мені вдавалося), ніби далеку чужу історію, яка відбулася не з нею, а з кимось іншим.
Він таки прийшов до «Трьох поросят», прийшов і вимучено їй усміхнувся, але усмішка та була страшною на блідому як смерть обличчі; він сів навпроти, та сумку, з якою прийшов, –