І я пристав на Сокиркову пропозицію. Він таки умовив мене, хоча я чхати хотів на його «штуку» і дармовий бензин, перемішаний з кров’ю, – не можу сказати, що все це було зайвим для мене, однак найдужче зворушило те, що Сокирко у ці непевні часи простягав мені свою руку, і я не міг її відхилити, я не міг відштовхнути цього сумно усміхненого Фернанделя.
– Добре, – сказав я. – Ступимо на широку дорогу. Ти дізнався про те, що я просив?
– Звичайно.
Він пішов до свого робочого столу, на який міг би сісти вертоліт, і приніс мені вирваний з настільного календаря аркушик.
«Ярчук Саватій Данилович», – прочитав я і розгублено глянув на Сокирка.
– Це все?
– А ти більше нічого не просив.
Справді, моє запитання було безглуздим, адже я хотів дізнатися, хто є власником квартири, але тепер, дивлячись на цей аркушик, відчув розчарування.
Ярчук… Саватій… Тут розгубився б не лише професійний нишпорка, а навіть завідувач відділу убивств найпопулярнішої столичної газети.
Відбіснувалися березневі завії (вони для мене найтяжчі, ці останні витівки зими, яка заповзає у весну), у скверику перед «моїм» будинком з усіх сил задзвеніли синиці. Я певен, що весну приносять не журавлі з вирію і навіть не ластівки, її вістують осілі синиці, саме їхнє нестримне «цінь-цінь» пробуджує мерзлу землю, продзьобує кригу, і тоді з дахів падають дзвінкі, як синичий щебет, краплі, а в повітрі пахне зелом і близькою мандрівкою.
Може, через те, що я опинився на якомусь відьомському роздоріжжі, у мені постійно жило відчуття дороги, хоч ніби й не було куди вирушати: мав тепер постійну роботу, мав житло, в якому мене ніхто не турбував, і мав невідступну гризоту, що оселилася десь на споді серця і часом виповнювала всеньке єство. Мій Господар так і не з’являвся, жодного разу не подав ані звістки, ні знаку, та замість того, щоб тішитися його щедрістю, я сприймав її як химерну ношу, і ця ноша день у день ставала нестерпнішою. Дедалі частіше закрадалася думка полишити тринадцяту квартиру й піти собі геть, найняти інше житло, проте я не міг так зробити, адже мені було довірено ключ. І річ не тільки в цьому шматочку металу, який мені треба повернути Господареві (можна купити новий замок і сім ключів до нього), а справа у тому, що, можливо, мені довірено ключ від таємниці, яку я конче мушу розгадати. Довірено, може, й не самим Господарем, а волею випадку, адже я дедалі більше схилявся до думки, на яку наштовхнула мене Сана: немає цілковитої певності, що той, хто дав мені ключ, сидів зі мною за одним столом. Це міг бути чоловік, який ненароком почув мої бідкання у «Трьох поросятах», а відтак оселив мене у тринадцятій квартирі, сподіваючись незабаром повернутися або й з іншого злого чи доброго наміру.
До