Мені аж моторошно стало. Я викурив ще сигарету і теж залишив «Трьох поросят».
Але тепер я приходив сюди майже щовечора. Приходив, як злочинець, котрого тягне на місце злочину, чи, може, як маніяк, що вистежує жертву. Мені тяжко працювалося у тій, невідомо чиїй, оселі, мені там не сиділося, адже це вже нагадувало полон, якийсь неймовірний полон, коли над тобою ніхто не чинив свавілля, навпаки, тобі зробили добро, та, бач, примкнули тим ключиком у лабіринті постійних тривог. Саме тому, що ніхто силоміць не кидав мене до цієї в’язниці НЕСПОКОЮ, я не міг звідси піти допоти, поки не знайду чоловіка, що з доброго наміру (я вірив у це) дав мені ключ, а потім, напевно, потрапив у біду і так ненароком завдав мені гризоти. Я житиму в цьому полоні, поки все не з’ясується, інакше ніколи не знайду собі спокою.
Так само, як до тієї квартири, я був прикутий до «Трьох поросят», у яких шукав сліду мого благодійника, адже він мусив лишитися там, його слід, мусила лишитися якщо не аріаднина нитка, то бодай якась павутина, за яку я рано чи пізно зможу вхопитися. І я йшов до «Трьох поросят», де так само, як і в порожнечі «моєї» квартири, витав дух біди, та мені вже не треба було уникати його, того духу, не треба було боятися, що біду можна підхопити, як нежить, адже інфікованому будь-якою хворобою вже не варто остерігатися її мікробів. До того ж тут, у «Трьох поросятах», іноді можна було зустріти чудового лікаря-психіатра, хоч усім відомо, що це той рідкісний тип лікарів, котрі найдужче піддаються хворобам своїх пацієнтів. Бо вони, ті хвороби, не мають своїх мікробів, ніхто не знає тих потаємних шляхів, якими вони проникають до своєї жертви. Не відає цього і Сана; либонь, лише надмірністю андрогенів[9] вона може пояснити, чому я, зустрівшись із нею вдруге, знову сказав, що хочу спати з тією небезпечною жінкою, котра стане мені на дорозі.
– Я хочу, Сано, щоб нею була ти, – сказав я, адже спілкування із лікарем вимагало виняткової щирості.
– Мені приємно, що ти так хочеш, – мовила Сана. – Але тепер я боюся просити того, що хочу я.
Ми знову надовго примовкли, я обережно голубив її слова у собі, переставляв їх місцями, підворушував, мов жарок у багатті.
– Не бійся, – попросив я.
– Я хочу… Я хочу подивитися на ту квартиру.
– Нема проблем.
– Ти не зрозумів мене. Я хочу зараз, – сказала Сана.
Ми вийшли надвір і рушили в бік Рогнідинської. Ще стояли ті дні, які березень позичив у лютого, – на вечір брали морози. Сана мерзлякувато повела плечима і взяла мене під руку, її коротенька лисяча шубка тепер зігрівала нас обох, та замість того, щоб хвилюватися цією близькістю, я відчув іншу тривогу. А коли ми завернули у скверик, то уповільнив крок: раптом здалося, що це вона веде мене до цього будинку. У ліфті я навіть витримав паузу – чи не натисне Сана кнопку третього поверху? Але ні, вона була з тих жінок, які не лізуть поперед батька в пекло.
Я дістав ключ і, перш ніж стромити його в замкову щілину, багатозначно подивився на Сану. Вона була незворушна. У коридорі зняв із неї лисицю