– Олеже, чому на дзвінки не відповідаєте? Хотіла Вас привітати з Новим роком, – я й забув, що вона мені телефонувала цієї ночі. Так, я забув, але пані Марина добре пам’ятає.
– Даруйте? Та я просто дзвінка не чув, – кажу перше, що влітає в голову. Не виправдовуючись, із щирою байдужістю. Її це бісить.
– Чому не чув? – пропікає одним зі своїх фірмових поглядів. – Може, ще якісь неприємності мали, шановний?
Стенаю плечима. Вона і не чекає відповіді, просто криво посміхається і додає:
– Не варто так, Олеже, з давніми знайомими. Слід поважати старших жінок…
Я що, один із її приймаченят?! Погоджуючись киваю, бурмочу якесь стандартне вибачення і ледь втримуюся, аби не хряснути спересердя дверима – причиняю їх неспішно й акуратно.
Галаслива попсова мелодія заливає весь простір лікарняного передпокою. Іренея хапається за слухавку, мов за рятувальне коло. Вона ще не вирішила, як зараз зі мною говоритиме, от і має виправдану заминку.
Поки я чекаю Іренею, з’являється лікар. Залишив Вдову наодинці, також довго не втримався під рентгеном її очей. Розумію. Та щоб якось виправдати свою втечу, відразу чіпляється до мене:
– О, ви ще не пішли? Це добренько! Не станемо відкладати розмовочку на потім. Ну, що я можу сказати? – він робить мистецьку паузу.
І втуплюється своїми беньками в мене. Дивиться з притиском. Так, наче він маститий актор, якого змусили подавати репліки не надто тямущому початківцю. Він явно чекає від мене відповіді й за законами жанру я, певне, мушу виголосити таке: «Звісно, лікарю, скажіть правду! Як там Мстислав Маврикійович?» чи й сакраментальне: «Наскільки усе погано, лікарю, шанси є?!». Та я просто мовчу.
Через кілька секунд, зрозумівши, що відвідувач якийсь і зовсім нетямущий, лікар переходить до ділового тону:
– У Мстислава Маврикійовича є підозрочка на зараження крові. Це добренько, що організм пацієнта досить міцний, але оте самолікування та ще й спиртне…
Він чомусь дивиться на мене з докором. А що я? Мав відраяти шефа займатися самолікуванням чи підсунути статтю про шкідливість алкоголю?!
Раптово макітриться в голові, перед очима зачинають розгойдуватися якісь кольорові плями. Чорт! Ще не вистачало втратити свідомість вперше у житті?! А якби таке трапилося у степу, за кермом? То триває тільки мить та, на жаль, це помічають.
– З вами все добренько, шановний? – у голосі ескулапа з’являються нотки тривоги. Навряд чи мою блідість він схильний пояснювати переживанням за шефа.
– Все гаразд. Але, розумієте – ніч не спав, – кажу цілковиту правду, і навряд чи першого