– Заспокойся, мала, нічого страшного не відбувається, – мені майже вдається привітний і ледь поблажливий тон. – Просто місцеві неприємності: шеф захворів і його заступник дуже знервований, тобто переймається сильно долею фірми. Ну, а в твого Олега нелегкий характер. Сама, певно, знаєш?! Ні, щоб змовчати: бо мовчання, мала, – то золото. Так права почав качати. Ну і вирішили трохи попустити.
Ледь помітний кивок у відповідь.
– Зараз зможете йти куди схочете, вони тільки кількома словами перекинуться, і я вас до машини проведу. Додому вернешся – думати забудеш про неприємності. Брат, певно, хвилюється? Можеш зателефонувати йому звідси.
В світло-карих очах спалахують насмішкуваті, надто дорослі вогники: «Ага, зараз, аби розумна техніка запам’ятала номер братчика. Ще його не вистачало вплутати у цю дурнувату історію»!
– Не вийде, – зітхає із «щирим» жалем. – Він святкує у своєї дівчини. А там телефон ще позавчора розбили, коли ялинку прикрашали.
Ги, цікаво було б дізнатися більше про таке своєрідне прикрашання ялинки. Але подробиці мені так і не повідомили.
На порозі з’являється Олег. Куртка застебнута, волосся причесане. Вираз обличчя… Наче нормальний, якщо згадати, яку «розмову» довелося витримати.
– Перепрошую, Василю. Я її можу забрати? Дівчина і так засинала в машині. Коли доведеться на руках тягнути до автівки, то сусіди, очевидно, отримають масу задоволення.
– Не парся, сусідам не до нас: або сплять давно, або досі святкують. Ти зараз куди, до старої… квартири? – на мить затинаюсь, тож ще більше серджусь через свої сентименти.
– А куди ще? – Олег морщиться. Зараз він не грає. – Добре, що вона зараз порожня, квартиранти подались за кордон на заробітки, а нових нашукати не встиг. Типу таланить, і в усьому, схоже, відразу! Значить так, Василю! Щойно зрозумів таке! Коли шеф видужає: то або Федорович, або я. Обом нам затісно.
– Ну-ну, не гарячкуй! Там подивимося, коли відпочинеш, – говорю майже нормально, не стараюся загострити його увагу ані на Федоровичу, ані на тій клятій квартирі.
– Що? – Олег трохи сердито відмахується. – Відпочинеш? Там?
Мала здивовано зводить брови: «Що то за квартира така?», – і покрадьки тре очі. Ще й справді засне. Вожкайся тоді… Схоже, про стару квартиру вона нічого не знає.
– Проведу вас про всяк випадок до машини. А то талан у тебе, Олеже, і справді винятковий, – намагаюся не зустрічатися з ним очима. Морозить.
«А ще кажуть, що світлоокі не зурочливі?» – собі під ніс бурмоче малолітнє диво, тугіше накручуючи на шиї шалик.
Дивно, лише зараз зметикував, що у мене такий же сіруватий відтінок очей, що й у цього Олега.
Руслана
Не схоже зовсім, що Василеві подобається Олег. Але, очевидно, альтернатива у вигляді Сергія Федоровича влаштовує його ще менше.
Коли ж хлопці побачили номери джипу, що демонстративно