І звідки це дурне відчуття, що із цим помешканням щось не так?
Як слід вивчивши стелю, якій би не завадила принаймні косметична побілка, я не витримую боротьби з цікавістю. І привід знайшовся цілком пристойний: мені вкрай потрібна ванна кімната. Тож слід її розшукати.
Звісно, то так лишень говориться. У двокімнатній квартирі типового планування не втрапити до ванни – це треба дуже постаратися.
Жодного натяку, що тут колись мешкав Олег. Певно, я не очікую, що він житиме водночас у двох помешканнях у протилежних кінцях міста. Це стовідсотково помешкання сторонніх людей. Або квартиронаймачів, можливо, якихось його родичів. Але ж ніби тут пройшло його дитинство? Чи то я недобре розтовкмачила спросоння, а тепер фантазую?
Не так просто прибрати з помешкання ознаки перебування людини. Навіть коли хтось покидає тимчасовий притулок, то все одно залишається щось «на згадку». А тут сліди Олега старанно приховано. Навіть не приховано, а знищено. Я аж зраділа, коли наштовхнулася у комірчині на валізку зі старими чоловічими речами. Відзначила, що її тільки-но відкривали, залишивши відбитки пальців на тонкому шарі пилу.
Свою совість заспокоювала тим, що я – не злодійка, жоден предмет не переміститься з моєю допомогою за межі цієї квартири. Просто дуже допитлива особа.
Однак совість наполягає, що й за таку-от цікавість варто було б ввести статтю до Кримінального кодексу. Я й не сперечаюся й активно беруся за прибирання. Совість розцінює це як відвертий підкуп, але трохи стишується. Навіть із задоволенням викручую ганчірку – у минулому чиєсь рожевеньке вбрання. Нічого, не так важко вигнати перші ознаки пустки разом із особливим запахом осиротілого без людей приміщення. Впораюсь.
Любить Олег цю квартиру чи ні, а варіантів у нього небагато. Он, у ванній кімнаті в кошику для брудного одягу його сорочка лежить, на поличці – волога бритва. Будинок непомітно починає прив’язувати його першими ледь помітними нитками. Вони, будівлі, це вміють…
Не скажу, що прибирання – то моє покликання. Якщо вірити Тетяні, офіційній дівчині мого брата Романа, якраз навпаки. Та все ж, квартира гіршою після моїх зусиль точно не стає.
Прикидаю, чи не варто винагородити себе чашкою чогось гарячого, бо саме нарила на кухні якісь пакетики чаю. Їсти не хочеться, мабуть, таки завдяки лікам. Але чом не привід перепочити?
Вилізаю на стілець. Зазираю на верхню полицю кухонної шафки, не надто сподіваючись побачити щось путнє для чаювання. Але хтозна? Може, сухарики чи бублики віднайдуться? Автоматично стріпую рукою порох і наштовхуюсь…
Тоненька папка майже злилася з полицею в одне. Якби не кілька збляклих плям від гуаші, я б не звернула на неї увагу.
Знаю, що чиню підлоту. Знаю.
Але хто триматиме важливі папери в такому місці? Я ж і не думаю навіть зазирати до отого клятого пакету із «бізнес-планом». Це вже точно не мої клопоти. А ось сюди глипну лишень вкрай ока… Старанно клопочуся із чайником.
«Ой, не варто таки влізати в чужі справи!» – стукає в скроні