– Вогник! – кричить півень.
Віслюк каже:
– Треба дізнатися, що то за вогник. Може, поблизу дім стоїть.
Собака каже:
– Може, в цьому домі м'ясо є. Я б поїв.
Кіт каже:
– Може, в цьому домі молоко є. Я б попив.
А півень каже:
– Може, в цьому домі пшоно є. Я б подзьобав.
Устали вони й пішли на вогник.
Вийшли на галявину, а на галявині дім стоїть, і віконце в ньому світиться.
Віслюк зазирнув у віконце.
– Що ти там бачиш, віслюче? – питає півень.
– Сидять за столом розбійники, їдять і п'ють, – відповідає віслюк.
– Ох як їсти хочеться! – сказав собака.
– Ох як пити хочеться! – сказав кіт.
– Як би нам розбійників із будинку вигнати? – сказав півень.
Думали вони, думали і нарешті придумали.
Віслюк поставив передні ноги на підвіконня, собака заліз на спину віслюкові, кіт скочив на спину собаці, а півень злетів на голову котові. І вони разом закричали: віслюк – по-віслючому, собака – по-собачому, кіт – по-котячому, а півень закукурікав. Ввалилися вони через вікно в кімнату, розбійники злякались і втекли в ліс.
Віслюк, собака, кіт і півень сіли за стіл і взялися до їжі, а тоді спати лягли. Віслюк улігся у дворі на сіні, собака – перед дверима, кіт згорнувся клубком на печі, а півень злетів на ворота.
Побачили розбійники з лісу, що вогник у будинку згас, і послали одного з них подивитися, що сталось.
Зайшов розбійник на кухню, бачить – на печі два вогники горять.
«Напевно, це жарини, – подумав розбійник. – Зараз скіпку запалю».
Тицьнув він скіпкою, а то був не вогник, а котяче око. Кіт підскочив, запирхав, зашипів і як дряпнув розбійника лапою!
Розбійник кинувся до дверей, а тут його собака за ногу схопив.
Розбійник вискочив у двір, а тут його віслюк копитом брикнув.
Розбійник побіг за ворота, а півень як закричить:
– Ку-ку-рі-ку!
Ледве-ледве прибіг переляканий розбійник до своїх товаришів і кричить:
– Лихо! У нашому домі поселилися страшні велетні. Один мені в обличчя вчепився, інший ножем ногу порізав, третій по спині дубцем стукнув, а четвертий кричав услід: «Тримай злодія!»
– Треба швидше тікати звідси! – вирішили розбійники.
І пішли з того лісу назавжди.
А бременські музики – віслюк, собака, кіт і півень – залишилися жити в їхньому будинку.
Біла змія
Давним-давно жив мудрий король. Не було на світі нічого, що від нього сховалося б. Подейкували про дивний його звичай: щодня по обіді він випроваджував усіх, хто ділив з ним трапезу, і надійний слуга приносив йому особливу, ні на що не схожу, страву.
Одного разу слуга не зміг побороти цікавість, адже навіть він не знав, що їсть король, залишаючись на самоті, і потай від усіх зазирнув під кришку. Побачивши під нею білу змію, не втримався і відкусив од неї шматочок. З тієї хвилини він почав розуміти мову тварин.
А