– Ні, – сказала Білосніжка, – мені нічого брати не дозволяють.
– Ти боїшся? – спитала стара. – Я розріжу яблуко на дві половинки: рум'яну з'їси ти, а білу я.
А яблуко було зроблене так хитромудро, що лише рум'яна його половинка була отруйною. Захотілося Білосніжці яблучка, і, побачивши, що бабуся його їсть, вона не втрималась і взяла отруєну половинку. Щойно вона відкусила шматочок, як упала мертва.
Повернулася королева додому й питає у дзеркала:
– А хто у світі наймиліша,
Найрум'яніша, найбіліша?
І дзеркало нарешті відповіло:
– За тебе кращої немає!
І заспокоїлося заздрісне серце королеви, наскільки може таке серце заспокоїтись.
А гноми знайшли Білосніжку неживою, підняли її, розшнурували, зачесали їй волосся, обмили її водою й вином. Нічого не допомагало – дівчинка лишалася мертвою. Тоді вони поклали Білосніжку в ліжечко, всілися навколо й заплакали. Вони хотіли її поховати, але вона була як жива і щічки її були свіжі та рум'яні. Вони зробили для неї кришталеву труну і написали на ній золотими літерами її ім'я. Потім віднесли труну на гору.
Довго лежала у своїй труні Білосніжка, і здавалося, що вона спить, – біла, немов сніг, рум'яна, наче кров, із волоссям як чорне дерево. Одного разу проїжджав тими місцями королевич і побачив у труні прекрасну Білосніжку.
– Я не зможу жити без неї! – вирішив він і наказав своїм слугам нести її труну на плечах до палацу.
Один зі слуг спіткнувся, труна хитнулась, і шматок отруйного яблука випав із горла Білосніжки. Вона розплющила очі й тихо сказала:
– Як же довго я спала!
– Дуже довго, люба! – відповів потішений королевич і розповів їй, як усе було. – Ти мені дорожча за все на світі. Будь моєю дружиною.
Білосніжка погодилась, і невдовзі зіграли пишне весілля. На бенкет було запрошено й лиху мачуху Білосніжки. Вона надягла гарну сукню, взяла люстерко і спитала:
– А хто у світі наймиліша,
Найрум'яніша, найбіліша?
А люстерко відповіло:
– Тут ви рум'яніша за всіх і біліша,
Але молода королева миліша
І незрівнянно за вас красивіша!
Закричала лиха королева страшним голосом і впала мертва.
Бременські музики
Жив на світі мірошник, і був у нього віслюк, розумний і сильний. Довго працював віслюк на млині й постарів. Господар побачив, що віслюк більше працювати не може, і вигнав його з дому. «Піду-но я до міста Бремена і стану вуличним музикою», – подумав віслюк.
Так він і вчинив.
Іде віслюк і кричить по-віслючому. Коли бачить: лежить на дорозі мисливський пес і важко дихає.
– Що з тобою, собако? – питає віслюк.
– О, віслюче, пожалій мене! – каже собака. – Жив я в одного мисливця, а тепер постарів, для полювання більше не годжусь, і задумав господар убити мене. От я й утік від нього.
– Ходімо зі мною до Бремена, – відповідає віслюк, – будемо вуличними музиками. Гавкаєш ти голосно, будеш співати й у барабан бити, а я співатиму