– Ласкаво прошу! Мені було напророчено, що завдяки лелекам я здобуду щастя!
– Нічна сово! – відповів каліф. – Судячи з твоїх слів, ти наша подруга по нещастю.
Коли каліф виклав свою історію сові, та сказала:
– Мій батько – цар Індії, мене звати Луза. Чарівник Кашнур, який зачаклував вас, з'явився до мого батька і вимагав віддати мене за дружину його синові Міцрі. Але мій батько звелів спустити його зі сходів. Тоді негідник, перевдягнений рабом, підніс мені трунок, який перетворив мене на цього птаха. Чаклун доправив мене сюди і гукнув: «Ти залишишся тут, доки хтось із доброї волі не забажає взяти тебе за дружину!»
– Між нашими бідами є таємний зв'язок, – сказав каліф.
– Кашнур раз на місяць відвідує ці руїни, – мовила сова. – Недалеко звідси є зала, де він бенкетує зі своїми товаришами. Вони розповідають одне одному про свої мерзенні справи. Може, саме тоді він і вимовить чарівне слово, яке ви забули.
– Скажи, коли він з'явиться і де ця зала?! – вигукнув каліф.
Помовчавши, сова сказала:
– Не сердьтеся, але ваше бажання я можу виконати лише за однієї умови.
– Кажи! – скрикнув Хасид.
– Я також хочу звільнитися. А це можливе лише в тому випадку, якщо один із вас запропонує мені стати його дружиною.
Каліф погодився одружитися з совою. Вона зраділа й зізналася, що вони прийшли вчасно, бо чарівники зберуться саме цієї ночі.
Вони довго йшли темним проходом. Нарешті в напівзруйнованій стіні засяяло світло.
Посеред великої зали, прикрашеної колонами, стояв стіл, заставлений безліччю вишуканих страв. Навколо столу тягнувся диван, на якому сиділи восьмеро чоловіків. В одному з них лелеки впізнали крамаря, що продав їм чарівний порошок. Він розповідав історію каліфа та його візира.
– Яке ж слово ти загадав їм? – спитав його інший чарівник.
– Це дуже складне латинське слово – «мутабор»
.
Почувши це, лелеки так швидко побігли на своїх довгих ногах до брами зруйнованого палацу, що сова ледве встигала за ними. Там вони повернулися на схід і тричі вклонилися в бік сонця, яке щойно зійшло над горами.
– Мутабор! – вигукнули вони.
Тієї ж таки миті вони набули звичної подоби. Коли чоловіки озирнулися, перед ними стояла вродлива дівчина.
– Ви не впізнаєте нічну сову? – спитала вона, посміхаючись.
Вони вирушили до Багдада. Каліфа вже оголосили померлим, тому народ був дуже радий, що знову віднайшов свого любого повелителя.
Люди рушили до палацу й узяли в полон старого чарівника та його сина – ошуканця Міцру. Старого каліф відправив до того самого напівзруйнованого палацу, де жила, бувши совою, принцеса, і звелів його там стратити. А синові чаклуна каліф залишив вибір – померти чи понюхати чарівного порошку.