Султанша посміхнулася та обернулася до Омара:
– Ну, а в тебе, сину мій, що вийшло?
Той люто пожбурив на підлогу шовк і ножиці.
– Мене вчили приборкувати коней і тримати в руці шаблю, і мій спис поцілить у мішень на відстані шістдесяти кроків – але мистецтво голки мені чуже й не гідне мене!
– О істинний сину мого пана! – вигукнула султанша. – Чоловіче мій і повелителю, хіба ви ще не бачите, хто принц і хто кравець?
– Цього доказу замало, – сказав султан.
Він наказав осідлати найшвидшого коня й поскакав до лісу, де жила добра фея.
– Я знаю, чому ти прийшов до мене, султане, – мовила фея. – Візьми ці дві скриньки! Нехай ті двоє, що хочуть бути твоїми синами, зроблять вибір! Твій справжній син вибере те, що треба.
І фея простягла йому дві маленькі скриньки зі слонової кістки, оздоблені золотом і перлинами. На кришках були написи з діамантів. На одній кришці значилося: «Честь і слава», на другій – «Щастя і багатство».
Перед султановим троном поставили два столи. Султан поставив на них обидві скриньки, сів на трон і знаком звелів одному з рабів відчинити двері.
Султан дав знак, і завели Лабакана.
– Сину мій! – сказав султан. – Одна з цих скриньок містить підтвердження істинного твого походження. Вибирай!
Лабакан підійшов до скриньок.
– Що може бути вищим за щастя зватися твоїм сином, що шляхетніше, ніж багатство прихильності? Я обираю скриньку, на якій написано: «Щастя і багатство».
– Ми потім дізнаємося, чи правильним є твій вибір. А поки що сядь он туди, на подушку, – сказав султан.
Завели Омара. Султан пояснив йому, що він має вибрати одну зі скриньок.
Той прочитав обидва написи і сказав:
– Останні дні навчили мене, яке непевне щастя й нікчемне багатство. Честь і слава, я обираю вас!
Він поклав руку на скриньку, але султан наказав почекати. Він знаком звелів Лабаканові підійти до столу, і той теж поклав руку на свою скриньку.
Скриньки відчинилися самі собою.
У скриньці, вибраній Омаром, лежали маленька золота корона і скіпетр, а в Лабакановій скриньці – велика голка та нитки. Султан зняв із подушки коронку, і в його руці вона почала рости, поки не досягла розмірів справжньої корони! Він поклав її на голову своєму синові Омару, поцілував його в чоло і звелів йому сісти праворуч від себе. А повернувшись до Лабакана, сказав:
– Ти не заслужив на мою ласку, але я дарую тобі твоє нікчемне життя. Поквапся забратися з моєї країни!
Лабакан упав навколішки перед принцом.
– Ви можете пробачити мені? – спитав він.
– Вірність другові, великодушність до ворога – ось горде правило Абассидів, – відповів принц. – Іди з миром.
– О істинний сину мій! – вигукнув старий султан, припадаючи до Омарових грудей.
Еміри та паші повставали зі своїх місць і вигукнули:
– Слава синові султана!
А Лабакан зі своєю скринькою під пахвою вислизнув із зали.
Прибувши