Несподівано до храму наблизилася висока худа жінка в чорній сукні, обличчя її ховалося під чорною хусткою, що нависала над очима. Ми розступилися перед нею, бо в руці вона тримала ключ завбільшки з долоню. Вона вставила його в замок, повернула, ворота відкрилися і під натиском лицарів тут же вивалилися з петель. Замок випав, а жінка разом з ключем відійшла. Про неї відразу забули.
Не знаю, що керувало мною, але я той замок підхопив із землі й сховав до торби. Відтак ми увійшли до храму, внутрішній вигляд якого нічого спільного не мав із зовнішнім. Тут все було пишно і маєстатично. В центрі храму в широкій ротонді розмістився Гріб Господній, а в ньому камінь, на якому лежало тіло Сина Божого після розп’яття.
Ми впали на коліна і подякували Господу за Його велику милість. А після цього нас чекала нова січа. Особливо запеклий бій розгорівся біля вежі Давида, яка довго не протрималася і відчинила свою браму.
Тоді сарацини кинулися ховатися у мечеті Аль-Акса, але хрестоносці увірвалися й туди на конях і пішо й перекололи та посікли всіх, хто там був. Бо сталося це за справедливим вироком Господнім, і ті, що оскверняли святиню своїми поганськими обрядами і позбавляли християн доступу до неї, очистили її тепер своєю кров’ю і поплатилися життям за свій злочин.
Забито було десять тисяч сарацинів. Врешті Танкред послав свій прапор вцілілим трьомстам сарацинам на покрівлі Аль-Акси, колишньому храмі Соломона, обіцяючи захист. Він справді припинив бійню, за те йому врятовані мусульмани показали скарби Храмової гори. Але наступного ранку на зло Танкредові люди Раймунда піднялися на дах Аль-Акси й перебили там усі три сотні мусульман. Бо Раймунд заздрив Танкредові, що той першим увірвався до міста, а його вояки здобули найбільше перемог.
Наприкінці тієї бійні ми всі скидалися на потвор, захляпаних кров’ю. Дехто не міг зупинитися і вишукував по різних закамарках нещасних, що намагалися сховатися, витягав їх і вбивав на місці. Кожен хрестоносець знав, що він зможе заволодіти всім, що захопить, може навіть заволодіти цілим будинком, якщо повісить на ньому свій щит. Тому й розбрелися всі у пошуках поживи, і знову лилася кров, лунали крики й плачі.
У місті запанувала задуха і сморід, уцілілих сарацинів змусили прибрати трупи і спалити, але очистити все так і не вдалося, і цей сморід ще довго висів над містом, в окремих дільницях треба було затуляти носи й роти.
Відтоді нам довелося разом із Танкредом ще добряче повоювати і з мусульманами, і з візантійцями та й з християнами, бо пан наш увесь час намагався збільшити свої землі, не маючи ані хвилинки спокою.
Ті