– Телефонували від Марковичів… Тобі ще поголитися треба!
Професор озирнувся: дружина вже була в сукні, купленій ще до війни, але жодного разу не вбираній, волосся мала накручене, сама намальована. На свої понад сорок виглядала значно молодшою. Професор був старший від неї на десять років, але чувся геть не старим, а скоріше втомленим. Те, що пережили вони від початку російської окупації, скидалося на справжнє пекло, коли маси людей заметушилися, наче мурашки.
Що й казати!.. Люди поділилися на тих, що зі своєї землі не рушаться нізащо, бо залишитися з народом – це національний обов’язок, та й росіяни, мовляв, уже не ті, що були колись, вони ж бо йдуть у Європу, отже, мусять достосуватися до нових вимог. І головне – це ж Україна, хоч і червона, тому треба зоставатись на місці, займати посади і впливати на події. Але другі, ті, що зустрічалися з большевиками раніше, були переконані, що вони аніскілечки не змінилися і ніколи не зміняться, тому вирішили тікати. Треті вважали, що нема чого панікувати і приспішувати події, а варто приглянутися до нових порядків і тільки тоді щось вирішити.
Незважаючи на всі перетікання люду в різні напрямки, Львів не вилюднів, а навпаки став раптом мільйоновим містом, усі вулиці були забиті автами, возами, бричками, тлумами людей. Утікачі з усієї Польщі згромадилися тут, шукаючи порятунку від німців, але дуже скоро багато хто переконався, що потрапили вони в ще більшу халепу. Як з’ясувалося, мали рацію ті, що втекли, майже всі вони вижили, особливо це стосувалося інтелігенції, бо та, що залишилась, зазнала депортації на Сибір, до Середньої Азії та Казахстану.
Усіх вразив пролетарський і страшенно занедбаний вигляд російського війська – грубі, наче сокирою витесані обличчя, стривожені очі і втомлені рухи. Здавалося, вони ледве ноги волочили. А проте зі зброєю не розлучалися, з кожного військового авта виднілися наїжені багнети. Їхні комісари боялися, що контакти з місцевими розкладуть армію, тому червоноармійцям було заборонено розмовляти і зближатися з будь-ким. З населенням частіше намагалися контактувати агітатори й комісари, але й вони, хоч і напхані гаслами, не могли відповісти на дуже прості питання. Наприклад, чому у вас усі так бідно одягнені? Адже вигляд цивільних визволителів мало чим відрізнявся від військових, вони мали на собі жахливе збите взуття, часто це були чоботи, не мали білизни, гарно вбраний місцевий робітник скидався їм на буржуя, відтак львів’яни стали вдягати щось найгірше, що в них було, аби не вирізнятися і не потрапити в халепу, бо вже не одного простого робітника було затримано за його буржуйський вигляд.
Визволителів на Західній Україні називали совєтами або рускими, бо всі вони розмовляли російською, співали тільки казьонні російські пісні, та й домінували там росіяни. Місто вкрили плакати з зображенням Маркса, Лєніна і Сталіна, на будинках замайоріли червоні прапори, які дуже швидко вицвітали, але їх ночами міняли на нові. Нашвидкуруч склепані картонні пам’ятники, помальовані під бетонні постаменти, за першого ж дощу розлізлися й опали. На людних вулицях цілими днями ревіли динаміки з червоноармійськими піснями, в яких лунали