Під час своїх появ Адік водив Бісмарка по ледь зжовклій траві попід цегляним монастирським муром, за яким лежала Софійська площа, найдавніша площа Києва, яка гуде вдень і напрочуд тиха вночі.
– За моїми розрахунками, копати треба ось тут, за десять метрів від стіни, – знову повторював Адік, геометрично жестикулюючи понад землею. – Спочатку ріжеш лопаткою траву на квадрати, щоб можна було потім покласти її на місце, а далі вже, як завжди. Ти ж знаєш!
Олег слухав, кивав і зітхав. Саме в такій послідовності. Можна було подумати, що все це йому не подобається. Але колишній одесит так не думав і на зітхання співрозмовника уваги не звертав.
І ось напередодні він зателефонував Олегові.
– Ти ж цієї ночі чергуєш? – запитав.
– Так.
– Чудово! Отже, цієї ночі копатимеш! Почнеш о другій. Я про всяк випадок буду неподалік. Коли що, зателефонуєш!
– А що шукати?
– Золото і діаманти! – жартівливо відповів Адік. – Ну і будь-яке старе залізо! Але тільки дуже старе… Ключі, мечі, монети.
Олег Бісмарк перед тим кілька разів і сам підходив до місця, яке вказав Адік, і, здавалося, бачив цей доволі виразно окреслений прямокутник трави, що ховав під собою прадавнє поховання.
– Невже хтось із князівської сім’ї? – Бісмарку в цю здогадку і вірилося, і не вірилося. І коли не вірилося, то почувався спокійніше. Адже, якщо йдеться дійсно про князівське поховання, то чому його досі не знайшли, якщо воно тут, просто під ногами, під стародавньою стіною, за якихось двадцять метрів від воріт? – Ні, – думки продовжували вести Бісмарка стежкою сумнівів. – Князівську сім’ю ховали б у соборі, там, де саркофаг Ярослава Мудрого. Тут, під стіною, закопали б когось менш важливого. Але кого?
За п’ять хвилин до другої ночі, останній раз прислухавшись до тиші, Бісмарк з саперною лопаткою в руках опустився навпочіпки до землі за сім метрів від стіни монастиря. Наточеним лезом лопати він нарізував траву із землею на великі квадрати, підчіпляв їх потім знизу і знімав, як скальп, складаючи на дві нерівні купки. Тепер перед ним у відносній напівтемряві, пожвавленій тьмяним світлом ліхтарів, виразним коричневим прямокутником лежала оголена земля.
Він копнув лопаткою. Лезо скреготало по камінні і навіть, начебто, по залізу. Розворушив викопану землю пальцями, намацав декілька камінчиків та іржаву гайку. Копнув ще раз і ще раз. Купка викопаної землі росла, але нічого цікавого Бісмарк у ній наразі не знаходив. У принципі, він знав, що верхній шар землі зазвичай нічого цікавого в собі й не приховує. Копати треба глибше. Глибше означало довше, а довше – то вже викликало відчуття небезпеки. Адже ж він копає не в кримських кущах, а на території історичного заповідника.