Коли дісталися Гуталінгви{10} та хорошого льоду, Бак виснажився. Решта собак були у подібному стані, але Перро штовхав їх уперед з ранку до ночі, щоб надолужити згаяний час. Першого дня вони проїхали тридцять п’ять миль до Біг-Салмона; наступного дня – ще тридцять п’ять до Літтл-Салмона; третього дня – сорок миль, що привело їх до Файв-Фінгерс{11}.
Ступні Бака не були настільки щільними і твердими, як у хаскі. Упродовж багатьох поколінь, що народилися відтоді, як його останнього дикого предка приручив мешканець печери або річкового берега, вони розм’якшилися. Увесь день він кульгав від болю і коли одного разу розбили табір, упав, наче мертвий. Хоч яким був голодним, а не зміг підійти за порцією риби, котру Франсуа довелося принести йому. Щодоби після вечері погонич пів години розтирав Бакові ступні й пожертвував верхню частину своїх мокасин, щоб зробити чотири мокасини для собаки. Це було велике полегшення, й одного ранку Бак викликав усмішку навіть на зморшкуватому обличчі Перро, коли Франсуа забув про мокасини і пес ліг на спину, зворушливо дриґаючи чотирма лапами та відмовляючись іти без взуття. Згодом його лапи звикли до дороги і зношені мокасини викинули.
Одного ранку в Пеллі, коли їх запрягали, Доллі, яка ніколи себе не проявляла, раптом сказилася. Вона сповістила про свій стан довгим, моторошним вовчим виттям, від якого у кожного собаки шерсть стала дибки, а потім стрибнула просто на Бака. Він ніколи не бачив скажених собак і не мав причин боятися сказу, але відчув страх і в паніці рвонув з місця. Стрімко помчав, а за ним, задихаючись і розкидаючи піну, бігла Доллі, відстаючи на стрибок; вона не могла наздогнати його, настільки сильним був його жах, а він не міг від неї відірватися, настільки Доллі оскаженіла. Бак пірнув у лісисті нутрощі острова, добіг до найнижчого краю, перетнув заповнену крижинами протоку і забіг на сусідній острів, потім дістався ще одного, звернув назад до головної річки й у відчаї почав переправлятися через неї. І увесь цей час, не озираючись, чув, як вона гарчить, тримаючись на відстані лише одного стрибка. За чверть милі позаду від нього почувся крик Франсуа, і пес повернувся власними слідами, все ще на стрибок попереду, задихаючись та всім серцем вірячи, що Франсуа його врятує. Погонич тримав у руці сокиру, і коли Бак пробіг мимо нього, сокира розтрощила божевільну голову Доллі.
Бак, хитаючись, підійшов до саней, виснажений, засапаний, безпомічний. Шпіц зрозумів, що це його шанс. Він стрибнув на Бака, і зуби Шпіца двічі вчепились у ворога, який не опирався, порвавши