Шпіц залишався неушкодженим, а Бак стікав кров’ю і важко дихав. Боротьба ставала дедалі відчайдушнішою. І увесь цей час мовчазне та вовче коло собак чекало, готуючись прикінчити того, хто впаде. Бак задихався більше й більше, і Шпіц почав бігати, змушуючи того спотикатися та шукати опори. Одного разу Бак перекинувся і все коло із шістдесяти собак підскочило; але він відновив сили, майже у повітрі, й коло знову присіло, щоб чекати.
Одначе Бак володів якістю, що підсилювала його, – уявою. Він боровся, керуючись інстинктом, але міг задіяти й розум. Тож побіг, ніби намагаючись вдатися до старого трюку з плечем, але останньої миті пригнувся аж до снігу. Його зуби вп’ялися у передню ліву лапу Шпіца. Почувся хрускіт кісток, і білий собака стояв перед ним уже на трьох лапах. Тричі Бак знову спробував збити його, а потім повторив трюк і зламав праву передню лапу. Попри біль та безпомічність, Шпіц із усіх сил намагався втриматися. Він уздрів мовчазне коло, блиск очей, висолоплені язики та сріблясту пару, що піднімалася над собаками; він уже бачив у минулому, як такі кола змикалися над переможеними суперниками. Та цього разу переможеним виявився він.
Надії на порятунок не було. Бак не мав жалю. Милосердя він приберіг для лагідніших країв. Бак маневрував, готуючись до останньої атаки. Коло звузилося настільки, що з флангів він відчував дихання хаскі. Бачив, як вони влаштувалися за спиною у Шпіца та з боків, приготувавшись до стрибка і зосередивши на ньому погляди. Здавалося, настала пауза. Жодна тварина не рухалася з місця, ніби перетворившись на камінь. Лише Шпіц тремтів і, здибивши шерсть, хитався з боку на бік із загрозливим гарчанням, ніби для того, щоб відлякати майбутню смерть. Потім Бак стрибнув і нарешті штовхнув його плечем. Темне коло стало точкою на залитому місячним сяйвом снігу, коли Шпіц зник із поля зору. Бак стояв і дивився навкруги, успішний переможець, первісний звір, який убив свою жертву і переконався, що це добре.
IV
Хто домiгся лiдерства
– Га? Що я казав? Правда ж, що в цьому Бакові сидять два дияволи.
Такими були слова Франсуа наступного ранку, коли він виявив, що Шпіц пропав, а Бак увесь у ранах. Він підтягнув його до вогню і роздивився їх при світлі.
– А Шпіц бився, мов чорт, – сказав Перро, оглядаючи розриви та порізи.
– А Бак – як два чорти, – відповів Франсуа. – Тепер ми швидко доїдемо. Нема Шпіца – нема проблем, це точно.
Поки Перро пакував табірне спорядження і вантажив його на сани, погонич узявся запрягати собак. Бак підтюпцем підбіг до місця, котре раніше займав Шпіц; але Франсуа, ніби не помічаючи Бака, поставив на заповітне місце Сол-лекса. На його думку, для ведення запряжки він був найкращим собакою з тих, які лишилися.