Одного разу після вечері, у гирлі Техіни, Даб натрапив на зайця-снігоступа, але не встиг його спіймати. За секунду уся запряжка побігла свіжими слідами. За сто ярдів від них був табір Північно-Західної поліції, з п’ятдесятьма собаками, усі хаскі, які приєдналися до погоні. Заєць побіг річкою вниз, звернув у маленький струмок, замерзла крига якого витримала його. Він легко біг сніговою поверхнею, тимчасом, як собаки прокладали собі шлях з великими зусиллями. Бак вів зграю із шістдесяти собак, долаючи поворот за поворотом, але не міг наздогнати здобич. Він мчав, завиваючи від задоволення, його розкішне тіло миготіло в тьмяному й білому місячному світлі. І так само, стрибками, ніби якийсь блідий морозний привид, попереду миготів снігоступ.
Уся хвиля давніх інстинктів, що у певні періоди виганяє людей зі шумних міст на ліси та рівнини вбивати живих істот спеціально виготовленими свинцевими кульками, жага крові, радість від убивства – все це зараз оволоділо Баком, тільки було йому набагато ближчим. Він біг на чолі зграї, гнав дичину, живе м’ясо, щоб убити його власними зубами і вмити писок у теплій крові.
Є екстаз, що позначає вершину життя, вище за яку воно не може піднятися. І таким парадоксальним є життя, що цей екстаз настає тоді, коли істота почувається найбільш живою, і заполонює у вигляді повного забуття про те, що ти живий. Цей екстаз, це забуття життя приходить до митця, оточуючи його вогняною стіною натхнення; приходить до солдата, який божеволіє від війни на полі бою й відмовляється йти на постій; цей самий екстаз спізнав і Бак, який вів зграю та, виючи по-вовчому, мчав за їжею, що була ще жива й утікала від нього у місячному світлі. Він вихлюпнув потаємне своєї природи, частини єства, що були глибшими за нього і брали витоки в утробі Часу. Ним керувала справжня пульсація життя, припливна хвиля буття, кожен його м’яз, суглоб, сухожилля відчували ідеальну радість від усього того, що було не смертю, а полум’яним і шаленим самовираженням у русі, захопленим летом під зірками й над поверхнею нерухомої мертвої матерії.
Але Шпіц, завжди холоднокровний та розважливий навіть у найкращому настрої, залишив зграю і побіг напереріз вузькому перешийкові, де струмок робив довгий поворот. Бак не знав про це і, коли обігнув поворот, то морозний привид зайця ще миготів перед ним. Та раптом на стежку перед зайцем вискочив інший, ще більший привид. Це був Шпіц. Заєць не зміг повернути, і коли білі зуби зламали