Сабіха сіла на ліжку.
– Це чудова ідея!
– Авжеж, і я так думаю, – сказав Маджит, продовжуючи з нотками докору в голосі, – оскільки у тебе більше не залишилось нікого, з ким ти могла б ділитися секретами.
– Що? Що ти хочеш цим сказати?
– Мене дуже зацікавило те, що тут жодна душа не знає про Сельву, проте Тарік, здається, знає про все.
– Маджите, він вислухав мене.
– А ти не пробувала розказувати ще комусь, хто б послухав, Сабіхо?
– До кого ж мені звернутися?
– Звідки мені знати? Бірсен, Неджла, Хюмейра? Ти бачиш їх принаймні раз на тиждень. У тебе немає інших друзів? Чому ти настільки одержима розмовами про Сельву? Чесно, я не розумію, чому ти продовжуєш мучити себе через неї.
– Ти ніколи не зрозумієш, – з докором відповіла Сабіха, трохи пишаючись собою. Зрештою, хіба в заувазі Маджита не було нотки ревнощів?
Зі Стамбула в Париж
Тарік поклав листа, якого написав матері, разом із кількома банкнотами в конверт і старанно заклеїв його. Його гнітило те, що він не зможе навідати сім’ю на свята, і думка про те, що невідомо, коли він побачить їх знову, дуже сильно його турбувала. Та найбільше юнака засмучувало те, що батько не дожив до цього підвищення. Він би дуже хотів навідати батькову могилу, помолитися і подякувати: «Дорогий батьку, ваші жертви були не марні. Спочивайте в мирі, напевне знаючи, що я веду гідне життя, як ви й хотіли». На щастя, його сусід по квартирі в Анкарі повернув гроші, які юнак заплатив за кімнату, і ці гроші він зміг послати матері. Тарік сподівався, що зможе заощаджувати у Парижі, щоб продовжувати підтримувати її.
Він не зміг поїхати до сім’ї, він навіть не мав часу постригтися перед від’їздом! Щойно його сповістили про призначення, Таріку вдалося вислизнути з міністерства, купити валізу і замовити квиток у Стамбул на нічний потяг. Друзі порадили йому робити покупки у Стамбулі, а Маджит підказав назви кількох крамниць, наполягаючи, щоб він принаймні купив собі добре пальто.
Тарік педантично спакував свій сірий костюм і три білі сорочки. Поміж сорочками він поклав листа і невеличкий подарунок, який дала йому Сабіха. Юнак сподівався, що вона не поклала грошей у конверт, але не наважився відкрити його й перевірити. Хоча друзі, що жили за кордоном, попереджали хлопця, що німці періодично порпаються у валізах.
Тарік підготував усе для поїздки нічним потягом у Стамбул наступного вечора. Він повісив у шафу новий свіжовипрасуваний синій костюм, поклав на стіл, поруч із кишеньковим годинником, який зберігав як пам’ять про батька, паспорт, гаманець та квиток на потяг. Юнак витягнув із рамки дзеркала світлину і якусь мить розглядав її. Це було фото групи людей на верхогонах. З півдесятка крихітних облич. Та Сабіха з довгим білявим волоссям чітко виділялася серед інших. Він поклав фото в гаманець.
Тарік збирався пуститися в подорож, про яку навіть і не мріяв у сіваському ліцеї.