…За сосну вхопивсь!
Ох!
………………………………
І лежав на ліжку, як Ісус Христос, бо литки мов гвіздками попробивано!
Легені розправиш – ноги покарлючить… Ноги розправиш – легені покарлючить…
………………………………
Туристи, одне слово!
Природа й люди
Ні, вірніше, не «природа й люди», а навпаки – «люди й природа»…
Які ото, значить, люди до кримської природи їдуть і як ота сама кримська природа на людей тих упливає й що з того впливу природного буває…
Ще в Севастополі на вокзалі…
– Ох, стомився, знаєте, до чортів!.. Голова – ну нікуди. Хоч викинь! І, знаєте, «верхушки»… І видих там і згук тупий! Температура почала оце останні місяці підноситись! Охляв, що називається, зовсім! Працездатність упала… Ледве-ледве дотяг оце до травня… Комісія просто сказала: «Їдьте! І що швидше поїдете, то краще! Поїдете, – каже, – подихаєте кримським повітрям, відпочинете, поправитесь!..» А я думаю, що навряд, щоб уже я поправивсь. Сили ні на жменьку! Та воно й не диво: сім років революції, як у казані кипів… Тепер і комісії, і підкомісії, і конференції, і наради… Чого тільки не везеш?! Як ти його везеш, так і сам не знаєш! Інерція, мабуть! Та ви подивіться на мене: хіба в 26 років такі люди бувають? Та я дід уже! Оце їду та й не вірю, що що-небудь вийде… Просто їду, щоб потім не жалкувати, що не скористав з можливості побувати в Криму. Приїду, ляжу і пролежу цілих два місяці… Ні ногою, ні рукою… Просто лежатиму… За всі сім років одлежусь! Якби тільки в таку санаторію потрапити, щоб менше того галасу, щоб без шуму, без гаму… Тільки лежати, дихати, відпочивати… А головне – лежати, лежати, лежати… Чи довго нам їхати?! Хоч би швидше! Ой, лежати! А ви так само: відпочивати? Легені?
– Ні! Командировка! Треба подивитись, як там люд трудящий поправляється…
– Не хворі, значить! От щасливий! А я – лежати! Тільки лежати! Поправитись, хто й зна чи поправлюсь, а одлежусь – так уже одлежусь!
І вдивляєшся в його стомлені очі, такі сумні-сумні, і в сіре обличчя вдивляєшся: воно бліде-бліде, аж сіре, і синьоваті губи, і жовтяки під очима, і мляві руки, і кволий голос. Покуйовдане, пітне волосся… І байдужість, байдужість…
«Да-а-а… – думаєш, – перетерло людину… Революція – не танок… Вона міцно бере червоними руками, аби тільки втримався!..»
Вже в санаторії. Через тиждень…
– Здрастуйте!
– Здрастуйте!
Голена голова, голена борода, білий костюм, на голові тюбетейка, сандалі на ногах, обличчя вже червонувате, з легкою смагою, в очах блиск і чортики… В руках кримський ціпочок, і ціпочок той у руці вивертом, вивертом…
– Ну, що? Як? Лежите?
– Так, полежую потроху. Та чого, власне, лежати: і походити тут непогано… Му-гу-гу! «Харашо жить на востоке-е-е!..»
– Поспівуєте?
– Та чого ж не поспівувать? А ви як?
– Та нічого. Ходжу, придивляюсь потроху!
– Сумний ви якийсь! Чого ви?! Така природа, так чудесно навкруги… А ви похнюпились… Веселіше!.. А-а-а… Товариш Надю! Куди? На пляж? І я з вами! Пробачте,