– Ну що, Тарзан ти наш? – сказав Шон.
– Він скоріше Чіта[47], ніж Тарзан, – докинув Лютий Бобер.
Карлос глянув на них, не відповівши, і знову зіслизнув під воду. Цього разу він почав дихати через трубочку. Витримав хвилину й виліз, кашляючи.
– А таки ж можливо, трясця його матері! Якого ж хера неможливо?!
Вони тренувалися кілька годин. Проблемою було те, що, занурившись, вони починали спливати. Довелося тоді відштовхуватися вниз від крану, щоб один утримував іншого під водою. Але їм таки вдалося. Карлос зумів дихати через трубочку більше шести хвилин.
Те, що почалося як гра, перетворилося на стратегію втечі. Тому Суріті з його поліцейськими й не вдавалося знайти їх. Карлосові сяйнула думка, що ніхто не шукатиме їх у цистернах. Хлопці спробували дихати через трубочку, занурившися тепер у цистерну, і в них вийшло. Вони тренувалися й удосконалювали свою техніку. Тримаючи в секреті свій план, з настанням ночі вони безшумно обходили дахи, вибираючи найбільш підхожі цистерни. Найкращими були ті, в котрих вода не доходила до верху, котрі мали бортики, від яких можна було відштовхуватись, аби не спливати, котрі було легко відчинити й знов зачинити, котрих не було видно за огорожею й котрі були найближчими до гвинтових сходів, аби втекти, якщо маневр не вдасться.
Вони обдивилися цистерну за цистерною, більшість яких були побудовані з азбесту й мали поіржавілі труби. Вибрали шість, і Карлос їх розподілив. Цистерни родин Паділья та Мартінесів – для Шона. Армендарісів та Карвахалів – для Лютого Бобра, а Сантібанєсів і Баррерів – для нього. Щоночі о третій годині вони зустрічалися на іншому даху. Із секундоміром у руці вони заміряли час, який ішов на перехід з одного даху на інший, на перестрибування між будинками, на підбігання до цистерни, зняття кришки, занурення без жодної пролитої краплі, закриття знову й дихання під водою протягом щонайменше п’ятнадцяти хвилин. Ідеальним варіантом було, коли вода не доходила до середини обличчя, тоді можна було дихати носом, висунувши голову, а в разі потреби – зануритися й дихати через соломинку.
Вони визначили ідеальний розмір трубочок. Вирахували довжину, необхідну для дихання в тій чи тій цистерні залежно від кількості води. Відповідно підрізали трубочки й сховали в сигаретні пачки, аби ніхто не розпитував, що то таке, і не пов’язав їх із хитрощами втечі.
Поклялися не розкривати нікому свій спосіб зникати. Щоб скріпити угоду, кожен зробив собі ножем надріз на лівому зап’ястку. Так вони позначили обіцянку нікому не видавати один одного. Карлос був єдиним, хто розкрив секрет.
Моє життя змінилося, коли я пішов до старших класів в іншій школі. Звикши марширувати на фізкультурі, я очікував, що на заняттях знову буде «праворуч, кроком руш», і зустрівся з учителем, який змінив моє життя: з Фернандо Аларідом.