Прокидаючись після сієсти, я часто марю цією родинною картинкою. Це був останній раз, коли я бачив їх разом. Усі вони помруть протягом наступних чотирьох років. Мій брат, мої батьки, моя бабуся, папужки, Кінг.
Перша смерть – смерть мого брата Карлоса – сталася через двадцять один день після цього вечора. Відтоді мою родину понесло лавиною смерті. Смерть, іще смерть, іще смерть.
Я мав двох братів. Обидва померли з моєї вини. І якщо я й не був повністю винний, то принаймні був причетний.
У тій печері, яку називають маткою, я мав співмешканця. Протягом восьми місяців однаковісінький близнюк ріс поряд зі мною. Удвох ми слухали серцебиття нашої матері, живилися однією кров’ю, плавали в тій самій рідині, торкалися одне одного руками, ногами, головами. Сьогодні вже томографія показує, що близнюки борються за простір у материнському череві. Це запеклі, люті, безупинні битви за територію, у яких один з близнюків зрештою бере гору.
Судоми в череві моя мати, певно, не вважала частиною жорстокої битви. В її уяві близнючки (вона гадала, що то дівчатка) співіснували в злагоді. Це було не так. В одній з цих сутичок я загнав брата в кут матки, що він аж заплутався у своїй пуповині. Пастка була наставлена: з кожним порухом пуповина далі затягувалася на шиї, душачи його.
Битва завершилась за чотири тижні до того, як мали сплинути дев’ять місяців вагітності. Сама не знаючи того, моя мати перетворилася на домовину для одного зі своїх близнюків. Смертельна рідина залила оболонку плоду й отруїла кров, що живила мене.
Мій брат, якого я переміг в ембріональній боротьбі, зумів помститися. Він мало не вбив мене. Гінеколог, обстеживши мою матір, що прийшла на консультацію зі скаргою на розлад травлення, почув биття лише одного серця, яке слабшало щосекунди. Лікар відклав стетоскоп і повернувся до неї.
– Маємо зробити вам кесарів розтин.
– Коли, лікарю?
– Зараз.
У лікарні її повезли відразу в операційну. Невідкладно зробили розтин. Дістали спухле тіло мого брата, а потім мене, що, мов витягнутий з мулу пуголовок, хапав ротом повітря.
Мені було потрібне переливання крові. Отруєний братом, я потребував часу, аби кров відфільтрувалася й токсини вийшли. У лікарні я пробув вісімнадцять днів.
За шість років, на які Карлос старший від мене, у матері було три викидні. Дві дівчинки й хлопчик. Жодного з них мати не носила й п’яти місяців. Прагнучи зачати дитину, яка змогла би перетнути межу цих зловісних п’яти місяців, і щоб вагітність завершилася щасливо, батьки ходили від медика до медика і пробували різноманітні лікування. Від трав до вправ для таза, від гормональних уколів до контрастного душу, від замірювання базальної температури[1] до сексуальних позицій. Щось таки подіяло, бо я з’явився на світ.
Батьки повернулись додому спустошені. Мати впала в депресію. Не хотіла ані піклуватися про мене, ані годувати. Батько мною знехтував. Побувавши в хірургічному відділенні, де я народився, пройнявшись хаосом і швидкістю подій до операційної зали, він відчув огиду до трупного смороду, яким просякла шкіра щойно народженого сина.
Роками я спав у кімнаті з двома колисками. Мої батьки зберігали костюмчик блідо-жовтого кольору, куплений моєму брату чи сестрі на вихід з лікарні. Його розклали на приготованій для нього чи неї колисці. Іноді по ночах вони вмикали підвішену до стелі карусельку з жирафами й слонами. Каруселька крутилася в темряві, світячи своїми зірочками на розвагу порожньої колиски й заціпенілої матері.
Моя бабця по батькові прийшла мені на поміч. Вона переїхала до нас, коли дізналася, яку відразу я викликáв у батьків. Заходилася давати мені пляшку з пипкою, міняти пелюшки, вдягати мене, аж доки мати прокинулася зі своєї тривалої летаргії й природа повернула їй материнський інстинкт, коли мені мав виповнитися рік.
Деякі діти вигадують собі невидимих друзів, я ж зростав з невидимим братом. Оскільки батьки подбали, аби я з подробицями дізнався про нещасливі пологи, я почувався винним у його смерті. Щоб спокутувати провину, я роками грався з примарою свого близнюка. Ділився з ним іграшками, розповідав про страхи та мрії. У ліжку завжди залишав місце, щоб він міг укластися поряд. І відчував його дихання, його тепло. Коли я дивився на себе в дзеркало, то думав про те, що він мав би такі самі риси, такий самий колір очей, таке саме волосся, таку саму статуру, такі самі руки. Такі самі руки? Якби якась циганка прочитала лінії на його долоні, вони сказали б те саме, що й на моїй?
Батьки назвали