А ти, Шекспіре, зі своїм легкодухим Гамлетом, який сумнівається, чи мститися. «To be or not to be». Бути чи не бути. Почитай Спінозу, Шекспіре, буде корисно, він відповість на твоє питання. Почитай Борхеса, свого сліпого праправнука. Бути чи не бути. Бути, дорогий Шекспіре, завжди бути.
І ти, Рульфо, певний, що твої покійники розмовляють із тобою[46]. Ясно, що покійники розмовляють. Якщо з ночі у ніч я чую, як мої мурмотять. Їхнє шепотіння відлунює від стін. Вони не дають мені спати. Мої покійники влаштовуються у своїх затоплених могилах. Батьки, бабуся, брати промоклі, і вода струменить у їхніх трунах. Як покійники обсушуються під землею? Чи лишаються мокрими, перетворюючись на багно? Чи обтрушуються, мов собаки, вилізши з калюжі. Гаразд, Рульфо, Фолкнере, Шекспіре. Залишайтеся тут зі мною. Скажіть мені щось, чого б я не знав, що допомогло б мені витримати ці тьмаві й удушливі години.
Ніби ув’язнений у камері, роблю щоденну зарядку. Перериваю читання, роблю двадцять п’ять віджимань від підлоги й повертаюсь до читання, а потім знову двадцять п’ять віджимань. Посеред вечері перериваюсь і роблю присідання. Піднімаюсь і спускаюсь сходами шістдесят разів. Кладу Кінга собі на плечі й роблю випади з присіданням. Потребую сили. Помста чекає там, зовні.
Дивлюся на вени рук, що надулися від вправ. Серце качає кров до м’язів. Мою кров. Скільки з тих, хто віддав мені свою кров, померли? Скільки відроджуються всередині мене? Кому належить кров, що біжить у моїх венах? Скільки дітей плавають у моїй крові в очікуванні своєї миті? Коли залишаюся в тиші, я чую, як вони дихають. Чую їхнє сопіння, їхній плач. Вони пливуть, як сліпі косяки риб, навпомацки, по моїх артеріях.
Яка жінка носить у собі другу половину моїх дітей? Це будеш ти, Чело? Чи пострибають мої діти до тебе й пірнуть у твої нутрощі, щоб бути народженими?
Дихаю. Серце качає мою кров. Вона доходить до моїх біцепсів, до моїх передпліч, до моїх долонь. Відчуваю пульсацію в зап’ястках. Кидаюсь на підлогу, щоб знов робити віджимання. Згинаю й розпрямляю лікті. Сто. Натиск. Кров. Помста. Любов. Мої діти. Чело. Сумую за нею. Ч-чорт! Як же я сумую за нею. Карлос. Батько. Мати. Бабця. Я надто сумую за ними. Не мовчіть. Говоріть зі мною. Благаю вас. Не мовчіть.
Листівка, надіслана з Флоренції, Італія. Датована липнем 1969 р. Написана від руки батьком і матір’ю.
«Карлосе, синочку. Це – міст Понте Веккіо через річку Арно у Флоренції. Як бачиш, прекрасне місце. Його збудували в серед ньовічну епоху. Тут ремісники продавали свої вироби і продають досі.
Синку, подумай над тим, щоб повернутися до школи. Університет допоможе тобі в житті. Я знаю, що твоя справа з шиншилами йде добре. Але все-таки. Подумай над цим. Люблю тебе дуже, тато.
Ми чудово відпочиваємо. Як би мені хотілося, щоб ти поїхав з нами. Скучили за тобою. Не забувай, як ми тебе любимо. Мама».
Листівка,