– Цей постріл було зроблено звідкись зовсім поруч від нас, а все ж ми нічого не чули.
– А ви гадаєте, що серед мирної тиші, яку порушував хіба що плескіт хвиль, ми неодмінно мали б його почути?
– Ну, це якось дивно.
– Ні, нічого дивного. До певних звуків звикаєш так швидко, що навряд чи й помічаєш їхню присутність. Протягом усього ранку, друже мій, по бухті ганяли моторні човни. Ви спершу нарікали на шум, а незабаром уже й не помічали його. Ma foi[14], коли один із тих човнів у морі, можна хоч із кулемета строчити й ніхто цього не почує.
– Так, ваша правда.
– А! Voilà[15], – пробурмотів Пуаро, – мадемуазель зі своїми друзями. Схоже, вони зібралися поланчувати тут. Тож я змушений повернути капелюшка. Але нічого. Ця справа досить серйозна, щоб сама собою дати привід для візиту.
Він спритно підскочив зі стільця, квапливо перетнув приміщення і, вклонившись, повернув капелюшка, доки міс Баклі з компанією якраз всідалися за столик.
Їх було четверо – Нік Баклі, старпом Челленджер, ще один чоловік і ще одна жінка. Звідти, де ми сиділи, роздивитися їх не виходило. Час від часу до нас долинали розкоти моряцького реготу. Той, хто їх видавав, справляв враження доброї та щирої душі, і я відразу ж уподобав його.
Протягом ланчу мій друг просидів мовчазний і неуважний. Він кришив хліб, уривчасто вигукував щось сам до себе і поправляв усе, що тільки було на столі. Я спробував було зав’язати розмову, але, не знайшовши підтримки, швидко здався.
А той продовжував сидіти за столом ще довгенько по тому, як покінчив із сиром. Але щойно інша компанія вийшла з їдальні, як він і собі підвівся на ноги. Ті саме влаштовувалися за столом у вестибюлі, коли Пуаро, якнайстаранніше чеканячи крок, по-військовому підійшов до їхнього гурту й без еківоків звернувся просто до Нік:
– Мадемуазель, чи можу я попросити вас на два слова?
Та насупилася. А я досить ясно збагнув, що саме вона відчувала – злякалася, що цей дивний недомірок-чужинець зараз почне докучати. І мимоволі поспівчував їй, розуміючи, який вигляд, напевно, мало це в її власних очах. Дівчина з видимою неохотою відійшла на кілька кроків убік.
Аж тут я майже вмить помітив вираз подиву, що проступив на її обличчі від стишених, квапливих слів Пуаро.
Сам я тим часом почувався досить ніяково – ні в сих ні в тих. Тактовний Челленджер з готовністю прийшов мені на допомогу, пригостивши цигаркою і зронивши якесь пустопорожнє зауваження. Ми встигли прицінитися один до одного й схилялись до взаємної симпатії. Мені здалося, наче я краще придавався йому за товариша, ніж чоловік, із яким він тільки-но ланчував. Тепер бо мені випала нагода роздивитися останнього – високого, білявого, досить вишуканого молодика, із радше м’ясистим носом і занадто солоденькою зовнішністю. Він мав бундючну манеру триматися й ліниву, протяжну вимову. Відчувалася в ньому певна єлейність, що особливо мені не сподобалася.
А відтак я поглянув на жінку. Та сиділа прямо навпроти мене у великому кріслі, щойно скинувши капелюшка. Незвичний типаж – його найкраще було описати, назвавши