– Рано вам списувати себе з рахунків! – палко вигукнув я.
Пуаро ляснув мене по коліну.
– Осьде слова доброго друга… і «вірного пса». Хоч ви й не помиляєтеся. Мої сірі клітинки і досі функціонують… упорядкованість, метод – усе це нікуди не зникло. Але раз я відійшов від справ, mon ami, значить відійшов! Кінець! Це тільки улюбленці райка по десять разів ідуть зі сцени, щоб знову повернутися «на біс». Я з усією великодушністю заявляю: треба дати молодим дорогу. А раптом вони зроблять щось путнє? Хоча й сумнівно, але раптом? Так чи інак, а вони цілком впораються з цим безперечно марудним міністерським розслідуванням.
– Але ж, Пуаро, після всіх його компліментів!
– Я вищий від лестощів. Міністр внутрішніх справ – людина розумна і знає: якщо лише йому вдасться заручитися моєю підтримкою, у нього все буде гаразд. То чого ж ви очікували? Але йому не пощастило. Еркюль Пуаро розкрив свою останню справу.
Я мовчки подивився на нього. У глибині душі мені було до сліз шкода, що він такий упертюх: розплутавши справу подібного штибу, детектив міг би додати ще більше пишноти своїй уже й так усесвітній славі. А все ж я не міг не захоплюватися його непохитністю.
Зненацька в мене промайнула ідея і я всміхнувся, зауваживши:
– Дивно, що ви не боїтеся. Робити таку категоричну заяву – це, як не крути, спокушати богів.
– Я абсолютно виключаю, щоб хтось міг похитнути рішення Еркюля Пуаро, – відрізав він.
– Он як, абсолютно виключаєте?
– Ви маєте рацію, mon ami: такими словами не слід розкидатися. Eh, ma foi[4], я ж не кажу, що навіть якби куля вдарила в цю стіну коло самої моєї голови, то я й тоді не став би розбиратися в цій справі! Зрештою, всі ми люди!
Я посміхнувся. На терасу поруч нас тільки-но впав невеличкий камінчик, і химерна аналогія Пуаро потішила мою уяву. А він, нагнувшись, підібрав його, тим часом ведучи далі:
– Так, усі ми люди. Чи, коли хочете, пси, які сплять, – ну й нехай, от і добре, – але ж такого пса можна й розбудити. У вашій мові є прислів’я з цього приводу[5].
– Власне, – мовив я, – якщо завтра вранці виявиться, що вам підкинули на подушку кинджал, нехай злочинець, який підклав його туди, начувається!
Детектив кивнув, але якось неуважно.
Аж тут раптом, на мій подив, підвівся і став спускатися східцями, що вели з тераси в сад. А тим часом унизу завиднілася дівчина, яка поспішала вгору, до нас.
Не встиг я скласти собі присуд, що вона, поза сумнівом, справжня красуня, як мою увагу привернув Пуаро, який, не дивлячись під ноги, перечепився об корінь і важко гепнувся. На той момент він якраз порівнявся з дівчиною, тож ми з нею, взявшись кожне зі свого боку, допомогли йому підвестися. Я, звісно, був поглинений своїм другом, проте в мене залишилося розпливчасте враження про темне волосся, личко пустунки й великі сині очі.
– Тисяча вибачень, – бурмотів Пуаро. – Ви вкрай люб’язні, мадемуазель. Мені надзвичайно шкода… Ой!.. Моя нога – вона відчутно болить. Ні-ні, це, власне, дрібниця, кісточку